По Чернігівщині на перекладних

За останні два роки мені, напевно, довелося проїхати в міжміському транспорті разів в 10 більше, ніж за все попереднє життя. Всі ці Ікаруси, Еталони, Газелі, ПАЗікі, що курсують між містечками та селами нашої Батьківщини, перевозячи разом із пасажирами останні новини, політичні дискусії, погодні умови, грязюку та грип - це все особлива дорожня романтика. Трішки з душком, але всеж романтика.

таке знайоме...так по-нашому! :)

Спочатку, як законослухняна громадянка, я брала квитки у касі автовокзалу. Проте у більшості населених пунктів, нанесених на карту України, дані заклади представляють собою в кращому разі невеликий скляний павільйон, який з однаковою завзятістю служить парником улітку та холодильником узимку, в трішки гіршому - напіврозвалену будку, а у 80% випадків така розкіш взагалі відсутня. Проте усвідомивши (чи, радше, вкотре переконавшись), що куплений квиток зовсім не гарантує сидячого місця, з часом я стала лояльніше ставитися і до 585 зупинки автобуса біля чергового стовпа і до мужчин, що, займаючи сидяче місце відвертаються до вікна ніби не помічаючи, що ти (дівчина/жінка/бабуня) стоїш на одній нозі, одночасно тримаючи однією рукою сумку та підтримуючи рюкзак, який постійно спадає (ну, це вже індивідуально про мене), другою ж намагаєшся вхопитися за засалені поручні, що в житті не бачили жодного дезинфікуючого засобу. Цікаво, що от у такі моменти чоловіки виявляють надзвичайну пильність та уважність у спогляданні пейзажів за вікном - даний процес може тривати годинами... або ж до першого вільного місця в автобусі.

Власне про пейзажі. Спочатку мене дивували рівнинно-болотисті картини, якими пістрявіє Чернігівщина. Адже, кладучи руку на серце, з листопада по травень на цій натурі можна сміливо знімати Конан Дойлівську "Собаку Баскервілів". Але з часом я також навчилася бачити красу цієї місцевості... Особливо з травня по жовтень, коли на болотах зацвітали найрізноманітніші яскраві квіти, і, здавалося, немає таких фарб, яких би не було там.

З часом людина звикає до всього, говорить народна мудрість. Проте є одна річ, до якої я все ж таки не звикла - це запах. Кожного разу, коли я заходжу (коректніше - втискаюсь, залажу, втулююся) в переповнений приміський бус, я задаю собі одне єдине питання - ЧОМУ? Чому народ, в якого є культура купання у річках/озерах/ставках, у банях тих самих, чому вони так....пахнуть?! Чи може у людей, що проживають в сільській місцевості (хоч,  будьмо відверті, міські жителі часто не кращі), щось не так із нюхом? Приміський автобус - свого роду коктейль запахів. Бідолашний Гренуй Зюськінда! Він би не вижив у цих умовах: піт, ацетон, лак для волосся, кисле молоко, алкогольний перегар, свіжі овочі, сира земля (читати - "болото") та сигаретний сморід влітку; піт, ацетон, заяложене хутро шуб та дублянок, щойно приготований холодець/борщ/голубці, лак для волосся, шкіряні куртки, алкогольний перегар, немите волосся (бо ж то холодно на дворі) та сигаретний сморід взимку! І це все приправлене незабутніми ароматами непраних шкарпеток та Діора/Шанеля/Живанши, купленого на базарі в неділю до 10 гривень. Знайомо, чи не так? Чи можна це змінити або ж коли-небудь до цього звикнути?
Мене, відверто кажучи, давно втомлюють розповіді друзів/знайомих на кшталт "от у них там так добре, а у нас тут таке....". Скільки можна говорити, розповідати, хаяти і нічого не робити натомість самим? От і я зараз, планувала цю невеличку розповідь про романтику наших доріг, а зкотилася до популізму та неконкретних закликів... Як звично! Так по-нашому.....

6 місяців

Подивилася щойно, що із часу мого останнього допису минуло вже майже рівно пів року - 6 місяців! Цілих  6 місяців життя! Я часто думала: "От сьогодні я точно сяду і таки напишу бодай кілька рядків, бо сьогоднішній день був таким ....". Але не писалося. Були дописи на "Волонтери Чернігівщини", але вони стосувалися радше не мене, а діяльності, роботи людей, волонтерів, подій та заходів. Видно остання "Казка..." так мене нічого і не навчила... Хоча, напевно, навчила - нічого не робити через силу.

Що змінилося за цей час? Багато всього. Певною мірою змінилася і я сама. Це літо - літо 2010 - дало мені неосяжний досвід: я робила те, чого не доводилося робити раніше, приймала рішення, на які не наважилася б ще рік тому, вчиняла так, як би побоялася вчинити. Я зустріча нових людей і прощалася зі старими звичками, я відвідала купу нових місць і закарбувала в собі нові відчуття. Це літо дало мені так багато всього і я насправді готова записати його жирним шрифтом у книгу пам'яті. Пафосно звучить!.... А правда :)

До завершеня цього року залишаються лічені дні, можливо цим і викликаний такий порив ностальгії за кількома місяцями, по яких залишилося купа фотографій, проте жодної письмової згадки. 

За цей час я зрозуміла, що:

- давні друзі залишаються друзями, навіть якщо їм і потрібен час для адаптації у новому статусі

- для того, щоб перевірити міцність стосунків з людиною і поставити всі крапки на "І" необхідно часом просто сісти в одну байдарку

- мрії мають здатність збуватися рано чи пізно, проте від цього вони не втрачають своєї яскравості

- часом необхідно порушити субординацію, щоб зрозуміти ким насправді є людина

- впадати в кому (принаймні емоційну) необхідно для збереження та відновлення власних психічних ресурсів

- остання людина, поряд з якою хотілося опинитися, може виявитися тією, без якої не можливо жити.

Ніщо з вищепереліченого не є откровенням по суті, але ці всі речі (речення?) зрозумілися мною лише тепер, адже я отримала реальне їх підтвердження саме за цей час. За ці 6 місяців!