30 до 30

Ось уже пройшов місяць від пам’ятної дати. Ну, можливо не надто пам’ятної, але для мене вона такою є – мені виповнився 29-ий рочок J Тепер, напевно, я насправді доросла. Так сталося, що власне 7-е вересня я зустрічала на львівському вокзалі в очікуванні поїзда до Франківська, тож чарівна жабка-кулон, презентований мені на честь свята давнім другом дуже навіть в тему – так, я жабка-мандрівниця J

На різних етапах життя нас охоплюють різні бажання і це абсолютно не відкриття. Було би дивно зараз хотіти найбільше в світі плюшевого жирафа, як це було в 3 роки (хоча я б і не відмовилася від нього ;)). Так само і страхи-переживання абсолютно різні. Так в 14 в своєму першому щоденнику я «плакала», що ніхто мене ніколи не полюбить (ну, я хлопчиків мала на увазі), не поцілує і не буде в мене заповітного «першого разу» - ги! J А в 25 в мене, знову ж таки, викликало щем у серці і цілком серйозний розпач усвідомлення того, що я не встигну навіть за усе своє життя відвідати всі прекрасні місця світу, познайомитися зі всіма чудовими людьми, якими б мені хотілося.

Сьогодні мені 29 – не багато (на щастя ;)), але вже й не мало і я не плачу через хлопців (принаймні намагаюсь ;)) і не переймаюся через обмеженість пересування. Я впевнена, що всього можна досягнути, здійснити всі плани, головне – бажання. Я не відкриваю жодних «Америк» - це констатація. Констатація моєї життєвої позиції. Я можу все: можу поїхати куди завгодно, можу познайомитися з ким завгодно, можу працювати та жити де завгодно, чорт забирай, можу звабити кого завгодно (чому б ні? Хоча…кого завгодно – не хочеться J).

Наразі, я вирішила, що не маю жодного уявлення, що буде за рік, коли я назавжди вийду (тільки за паспортом) з когорти 20-тирічних, але й не маю жодних страхів з цього приводу. Тож чому б не перестати перейматися тим, що я не встигла зробити до цього часу і не втілити свої задуми, хоч би частково цього року. Отож, в поїзді Симферополь-Івано-Франківськ, яким я добиралася до рідної доми, 7-го вересня десь близько першої я окреслила свій план на наступний рік, свій список «30-ти до 30-ти». Любі мої, хороші друзі – прошу приєднуватися до втілення, буду рада вашій компанії!

1. Побувати в Парижі
2. Зустріти світанок на скелях Довбуша
3. Знайти кельтське капище у Вижниці
4. Пірнути з аквалангом (і нормально всплити J)
5. Піднятися на Піп Іван (Чорногору)
6. Самостійно спуститися і піднятися у печеру у спорядженні (на Карабі?)
7. Сходити зі Світланкою 26.05. на Красний камінь (і нехай ті севастопольці знають, що «Пріключєнія рядом!» J)
8. З’їздити в Чернігів і погуляти на славу в Інтермеццо з його постійними відвідувачами на чолі з Сашком і Пашком
9. Пожити 2-3 дні в Полтаві (Кіровограді/Донецьку/Луганську/Херсоні/Миколаєві – на вибір J)
10. Піднятися на Ай-Петрі не на підйомнику
11. З’їздити автостопом в Тараканівський форт
12. Припинити закохуватися в чоловіків, яким до мене байдуже і не по дорозі (!)
13. Купити нарешті тент на палатку і нормальні капці до гір
14. Сходити в зимовий похід (хоча б одноденний)
15. Прокататися в Олеський та Підгорецький замки на велосипеді
16. Провести класний молодіжний табір/захід/проект
17. Поїхати як EVS-волонтер куди-небудь бодай на місяць (Світланка випередила J)
18. Відвідати як учасник міжнародний табір
19. З’їздити до бабусі (пріоритет!)
20. Почати працювати там, де мені подобається і отримувати за це гідні, хороші (достатні) гроші
21. Вдосконалити свою польську та англійську (Паулінка вже приїхала!!!)
22. Розпочати вчити французьку
23. Навчитися грати бодай на якомусь музичному інструменті (хоча б на бубні або маракасах) і придбати його
24. З’їздити на Арт-поле або Захід
25. Сфотографуватися із Сашком Положинським (ще один Сашко до колекції J)
26. Поцілувати жабу J (ні, ну зрозуміло вже, що ні чудес, ні принців немає, але раптом… J)
27. Взяти участь у рольовій грі (польовій) (вже 7 років у планах)
28. Скупатися у фонтані
29. Організувати професійну фотосесію на природі – хочу гарних фоток J
30. Зняти документальний фільм про… про подорожні нотатки J

На сон прийдешній...

Відкрила для себе твори Анрі Монтерлана – якось так дуже в тему:

«Жінки обманюють, щоб приховати свої почуття, мужчини — щоб показати почуття, котрих немає» (ну от як не погодитися?)

«Вона була прекрасна, як чужа дружина» (французький варіант «якби ще ти була чужа, то не було б тобі ціни»)

«Егоїсти – єдині наші друзі, з якими ми дружимо безкорисно» (є в мене кілька таких друзів)

«Безумства слід творити обережно» (і таких теж…)

«Брехати письмово легше, ніж усно» (facebook, vkontakte,...)

«Якщо у вас з’являється одна думка в рік, значить, рік не пройшов даремно» (тішить самолюбство)

«Не встигнеш знайти людину, яка працює краще за інших, - а вона вже працює, як інші» (скільки хороших проектів завалилось саме через це)

«Мистецтво віддалити людину від себе складніше, ніж мистецтво навіювати кохання» (жорстока правда)

Зараз взялася за його "Дівчат" - в передчутті...

Попутчики

Как ни странно, но мне всегда везло с попутчиками. Да, бывали разные, но в основном всегда, когда мне хотелось пообщаться и попутчики с удовольствием рассказывали свои истории, а когда хотелось помолчать – и они оказывались молчаливыми. Даже тогда, когда я была не в настроении, грустна или расстроена , своими действиями или словами они, мои попутчики, тем или иным образом помогали мне забыться. За это я, видимо, и люблю ездить в поездах.

Сегодняшняя поездка не сулила ничего особенного: 17 часов между Запорожьем и Одессой – целый день в пути, а прибытие в 5 утра – мало приятного. В купе только я и дедушка в смешной оранжевой панамке.

Мы обменялись дежурными приветствиями, размышлениями будет ли жарко в поезде и тихо мирно улеглись на свои полки: он – с газеткой, я – с книгой. 

Я проснулась через 4 часа. Сквозь сон слышала, что у него раз 5 звонил телефон – родные беспокоятся, хорошо ли он доедет. Молодцы - переживают!

Когда я протерла глаза, он уже сидел ровненько  в рубашке застегнутой на все пуговицы, сообщил мне что поужинал еще час назад и столик в полном моем распоряжении. Все обычно, а потом зацепились слово за слово, как это бывает.

Дядя Коля (дальше дедушкой у меня просто язык не поворачивался его называть) 50 лет отслужил на флоте. Ушел на баржу, когда, похоронив в 42-ом родителей и вынужден был отдать младших братика и сестренку в детский дом. Ему тогда только исполнилось 15, начался голод, а на фронт его не взяли. С тех пор он жил морем, жил в море и своей жизни нигде, кроме моря не видел. Он прошел весь путь от простого моряка до капитана судна: 15 лет плавал в Арктике, а когда им с женой захотелось переехать в края «потеплее» - еще 30 отплавал лоцманом в Черном море.

Он оказался прекрасным рассказчикам, а я – не плохим слушателем. Он рассказывал о северном сиянии в новогоднюю ночь и туманах на Черном море; собаке водолазе Мишке, который 180 км искал их корабль (и всетаки нашел!), когда они застряли во льдах и остались там зимовать; об запрещенной охоте на моржей и белых медведей, о том как прокладывали фарватер на Енисее и водили иностранные суда в наши порты, о северных ветрах, американской навигационной технике и еще много-много других историй.

Сейчас ему  - 86, и вот уже несколько лет как он открыл для себя живопись. По его словам, это помогло  ему «вылезти» вначале 90-ых, когда все суда просто исчезли – одни «застопорили» в иностранных портах, другие просто растащили свои же. Он говорит, что «вылез» бы и сейчас, если бы Вера не «подкачала».

Вера - его жена – это отдельная, пусть и немного печальная история. Я редко верю в красивые истории любви, которые рассказывают мужчины. Хотя, по правде, особенно в старшем возрасте, они вообще красивые истории такого характера рассказывают редко. В основном – все как у всех и без каких-то сентиментов. О них с Верой дядя Коля рассказывал с таким трепетом, что у меня слёзы наворачивались на глаза. Их познакомили в 55-ом, когда он стоял на ремонте в Архангельске. Ездил к ней по ночам – отпрашивался у капитана. А потом его перевели в Арктику. Она плакала, а он сказал – приезжай ко мне. Какова вероятность того, что молодая красивая девушка с хорошей работой (она была бухгалтером, а в СССР это было ой какая неплохая профессия) поедет черт знает куда? Все знакомые крутили пальцем у виска… а она приехала и осталась с ним на целых 55 лет. О том, куда они ездили отдыхать, где побывали, какие забавные и не очень истории с ними происходили, как она ждала его при выезде из закрытой зоны, как переживала, что не сможет без него, когда он начал болеть дядя Коля рассказывал много и долго. Он, чувствуя, что здоровье начинает подводить, полностью обустроил квартиру – «Так, чтобы ей было удобно и хорошо, если останется одна». А она все просила его держаться и не болеть так часто. Просила его, а сама ушла первой. Год назад. Инфаркт. Он чуть не умер сам, главным образом от тоски и бессонницы – племянник вытянул чуть ли не с того света. И вот теперь он один, совсем один в хорошо уже знакомом городе, в обжитой квартире….но  без неё. Я слушала и понимала, что эти люди любили друга. Действительно любили. Дядя Коля вселил мне веру в то, что такое еще бывает. Не влюблённость или страсть на ночь (или день), неделю, месяц, а потом пустота или же привязанность, дети, быт, а настоящая любовь. Чувство, которое не угасает с годами, потому что обое хотят этого. Не хотят терять друг друга и готовы на все, чтобы сохранить друг друга и это трепетное чувство. Я снова поверила, что такое возможно не только в старых фильмах, но и в жизни. И даже в нашей жизни…

Як боротися із депресією в польових умовах

В поход, беспечный пешеход,
Уйду, избыв печаль, -
Спешит дорога от ворот
В заманчивую даль,
Свивая тысячи путей
В один, бурливый, как река,
Хотя, куда мне плыть по ней,
Не знаю я пока!

Вікіпедія говорить: "депресія - будь-яке зниження земної поверхні; у вузькому значенні - западина або улоговина, яка лежить нижче рівня моря". І хоч в даному контексті йдеться про геологію, депресія і на справді є ні чим іншим, як станом, коли земля йде з-під ніг. 

Як у будь-якої середньостатистичної людини, в мене теж бувають такі от настрої, коли здається, що ти падаєш і падаєш все нижче і нижче...нажче рівня моря - от в таку от депресію. Падати можна довго і солодко, дістаючи друзів, рідних і близьких своїм скигленням про те, що не знаєш, що далі робити, життя - лайно, а влада - бездарна. Спершу тебе всі слухають і співчувать, потім - відповідають у телефонну слухавку, що зайняті і, нажаль, зараз не можуть тебе "бавити", а потім взагалі перестають відповідати на дзвінки. Тут наступає епогей депресії - злісний депресняк. І тоді вже треба починати приймати "антидепресняки" або ж, на зразок барона Мюнхаузена, брати себе за косичку і витягати самотужки з болота. 

Нажаль (або ж нащастя), мої вірні друзі перестають брати слухавку вже після першого сеансу скиглення, тому вдаватися до прикладу безсмертного персонажу Распе доводиться буквально негайно.

Я придумала для себе дуже дієвий і найменш безболісний спосіб подолання опору трясовини - подорожі. Отож, підспівуючи хлопцям з Пікардійської Терції: "сядеш у поїзд - хай собі їде..." - в 20 хвилин на другу ночі я сяду у потяг і нехай він мене везе...

Закон рівноваги

У Всесвіті все знаходиться в стані рівноваги, 

і, якщо щось виводить його з цього стану, 

він одразу намагається повернутися до рівноваги. 

Якщо десь віднімається, то в іншому місці обов'язково додається, можливо в іншій формі, але все ж - додається. Така собі доволі проста формула. Виявляєься, вона стосується не тільки хімічно-фізичних процесів, але й людей. Хоча, хто сказав, що, власне, ці процеси людей не стосуються?

Частина перша. За останні кілька місяців багато-хто з моїх друзів та знайомих виявляв бажання та наміри порвати навпіл паспорт громадянина України як в переносному, так і в доволі прямому розумінні. Змінити громадянство, виїхати з країни,до того ж чим на довше - тим на краще. Причини дуже схожі, хоча в кожного своя. Як там у Толстого, "..кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму", хоч в той же час - усі вони банально нещасні. 

І от "перша ластівка". Під самісінький новий рік поїхав геть мій давній приятель. Проводжали його довго і багато (принаймні, якщо вимірювати в літрах і градусах), та все ж провели. Скажу відверто, для мене це був особливий випадок: на поїзд Івано-Франківськ - Київ сів не тільки молодий, доволі симпатичний, мужчина, але й вагомий шмат мого перехідного періоду з юності в молодість, який був із ним пов'язаний. Якась така романна фраза вийшла, але десь саме так я почувалася (значить романи все ж пишуть про почутя, а не тільки заради бабла). Власне, багато народу, позаяк і близького, їздить за кордон, в тому числі і "на заробітки": у всілякі там Італії-Іспанії, Штати та Канади по "грін-кард". Але тут було інше: приятель вирушив у протилежний напрямок - на Схід (конкретніше - Близький Схід). Відносно хороша робота, відносно велика структура, відносно хороші умови, відносно хороша зарплата. Не можу сказати, що стільки в україні ніхто не заробляє. Заробляють і навіть більше, і навіть чесно. Але в Україні - країні, де не дотримуються закони, де контракт є всього лише папірцем, де друзі кидають "на бабки", "на бізнес", та на все інше з такою ж легкістю, як сякаються в хустинки (ще б вони в них були!). "Ми маємо найкращу Батьківщину, але найгіршу державу", - казав російський сатирик, проте з ним важко не погодитися і щодо нашої Неньки. А там - Близький Схід. Там краще! Чим? Я не знаю, але моєму приятелю там не зле. Принаймні так він пише у своєму блозі.

Частина друга. На Західній Україні вже давно звикли до іноземних туристів. Часто - етнічних українців, які у канадах мають маленький бізнес, але корені тягнуть додому...  хоч би й подивитися, як воно там. Проте вже кілька років, як абсолютно звичними на вузеньких вулицях старого міста стали і громадяни Сирії, Йорданії, Оману та Єгипту - це студенти. Хлопці навчаються (часом не дуже успішно, проте ж тут дешевше, ніж на батьківщині, ще й поступити легше - офіційно платиш за навчання і умови автоматично спрощуються до мінімуму), тусуються по нічних клуба (як і решта молоді) і деколи навіть працюють, найчастіше - загортаючи шаурму в літніх кафе. Одним словом, це студенти і що з них візьмеш. Але все частіше на  вулицях з'являються огрядного вигляду мужчинки та дівчата/жінки у хіджабах. Це вже не студенти - це родини. Родини, які приїхали на довго, які будуватимуть своє майбутнє тут. А може все ж таки  - ні? 

В Івано-Франківську дуже багато банків (правда, після кризи їх поменшало, та всеж), аптек, салонів краси та стоматологічних кабінетів. І, звісно ж, велика кількість абсолютно не говорить про високу якість: як то кажуть "на усякий колір і смак" - від економ-класу до ДВО (це типу я спробувала перекласти VIP українською ;) ) Але вже як знаходиш "свій" банк, фармацевта, перукаря, стоматолога, то від нього не хочеться йти - він уже майже рідний, знає тебе і розуміє всі твої потреби. В мене ніколи не було страху перед стоматологами, можливо тому, що білий колір халатів мене не лякає, а проблем із зубами було дуже мало. Проте, коли я знайшла "свого" стоматолога, була надзвичайно щаслива. Він ввічливий, акуратний (як у роботі, так і в зовнішньому вигляді), розумний (хоч і молодий, але вже кандидат наук), якісно працює  - що ще потрібно? А, ну і ще один нюанс - він іноземець, араб (цікаво, це слово ще не вважається ксенофобським?). Десять років тому він приїхав навчатися. Спочатку думав, що довчиться і повернеться додому, проте закохався і залишився - поступив на аспірантуру. З коханням не вийшло: українська родина нареченої був проти, хоч і досить прогресивного, проте все ж - мусульманина. Переїхав в інше місто, почав приватну практику. Батько купив йому приміщення для клініки в рідному місті, проте він відмовився повертатися на батьківщину - в Україні вже й звик, та й зуби в українців гірші, а грошей не шкодують. Молодий, доволі симпатичний лікар з власним бізнесом і непоганими заробітками, ще й іноземець! - наші дівчата вилися як мухи над медом (90% його клієнток - жінки "дітородного" віку). Можна було брати "голими руками". І він таки одружився... проте, зі своєю землячкою. Тепер вони живуть у Франківську разом - в нього робоча віза, в неї - гостьова. Хочуть українського громадянства, цікавляться, чи отримають громадянство, якщо в Україні в них народиться дитина. 

От і виходить, що один поїхав "заробляти на щастя" на далекий Близький Схід, а другий, звідти ж, рветься залишитися в Україні. Чи пощастить першому, чи вдасться другому? Все, звісно, залежить він них: їх бажання і зусиль, а цього добра в обидвох з лишком. Тільки що тепер виходить: ми - туди, а вони (тільки не "пришивайте" мені, пліз, ксенофобію) - сюди. Ми, в яких народжуваність знову падає, молоді чоловікі та жінки віддають перевагу зароблянню грошей, а кількість розлучень майже 50%; вони - зі сталим інститутом сім'ї та багатодітними родинами. Яким буде типовий українець за 10 років? Може таким, як сьогоднішній "типовий" француз (хороша ілюстрація - збірна Франції по футболу)? 

Ще одне велике переселеня народів чи закон рівноваги? Як на мене, нехай буде друге - молодий, розумний, підприємливий поїхав; молодий, розумний, підприємливий - отримає українське громадянство. Чим не рівновага? Точніше - збереження масси...всього лише людської маси.

По Чернігівщині на перекладних

За останні два роки мені, напевно, довелося проїхати в міжміському транспорті разів в 10 більше, ніж за все попереднє життя. Всі ці Ікаруси, Еталони, Газелі, ПАЗікі, що курсують між містечками та селами нашої Батьківщини, перевозячи разом із пасажирами останні новини, політичні дискусії, погодні умови, грязюку та грип - це все особлива дорожня романтика. Трішки з душком, але всеж романтика.

таке знайоме...так по-нашому! :)

Спочатку, як законослухняна громадянка, я брала квитки у касі автовокзалу. Проте у більшості населених пунктів, нанесених на карту України, дані заклади представляють собою в кращому разі невеликий скляний павільйон, який з однаковою завзятістю служить парником улітку та холодильником узимку, в трішки гіршому - напіврозвалену будку, а у 80% випадків така розкіш взагалі відсутня. Проте усвідомивши (чи, радше, вкотре переконавшись), що куплений квиток зовсім не гарантує сидячого місця, з часом я стала лояльніше ставитися і до 585 зупинки автобуса біля чергового стовпа і до мужчин, що, займаючи сидяче місце відвертаються до вікна ніби не помічаючи, що ти (дівчина/жінка/бабуня) стоїш на одній нозі, одночасно тримаючи однією рукою сумку та підтримуючи рюкзак, який постійно спадає (ну, це вже індивідуально про мене), другою ж намагаєшся вхопитися за засалені поручні, що в житті не бачили жодного дезинфікуючого засобу. Цікаво, що от у такі моменти чоловіки виявляють надзвичайну пильність та уважність у спогляданні пейзажів за вікном - даний процес може тривати годинами... або ж до першого вільного місця в автобусі.

Власне про пейзажі. Спочатку мене дивували рівнинно-болотисті картини, якими пістрявіє Чернігівщина. Адже, кладучи руку на серце, з листопада по травень на цій натурі можна сміливо знімати Конан Дойлівську "Собаку Баскервілів". Але з часом я також навчилася бачити красу цієї місцевості... Особливо з травня по жовтень, коли на болотах зацвітали найрізноманітніші яскраві квіти, і, здавалося, немає таких фарб, яких би не було там.

З часом людина звикає до всього, говорить народна мудрість. Проте є одна річ, до якої я все ж таки не звикла - це запах. Кожного разу, коли я заходжу (коректніше - втискаюсь, залажу, втулююся) в переповнений приміський бус, я задаю собі одне єдине питання - ЧОМУ? Чому народ, в якого є культура купання у річках/озерах/ставках, у банях тих самих, чому вони так....пахнуть?! Чи може у людей, що проживають в сільській місцевості (хоч,  будьмо відверті, міські жителі часто не кращі), щось не так із нюхом? Приміський автобус - свого роду коктейль запахів. Бідолашний Гренуй Зюськінда! Він би не вижив у цих умовах: піт, ацетон, лак для волосся, кисле молоко, алкогольний перегар, свіжі овочі, сира земля (читати - "болото") та сигаретний сморід влітку; піт, ацетон, заяложене хутро шуб та дублянок, щойно приготований холодець/борщ/голубці, лак для волосся, шкіряні куртки, алкогольний перегар, немите волосся (бо ж то холодно на дворі) та сигаретний сморід взимку! І це все приправлене незабутніми ароматами непраних шкарпеток та Діора/Шанеля/Живанши, купленого на базарі в неділю до 10 гривень. Знайомо, чи не так? Чи можна це змінити або ж коли-небудь до цього звикнути?
Мене, відверто кажучи, давно втомлюють розповіді друзів/знайомих на кшталт "от у них там так добре, а у нас тут таке....". Скільки можна говорити, розповідати, хаяти і нічого не робити натомість самим? От і я зараз, планувала цю невеличку розповідь про романтику наших доріг, а зкотилася до популізму та неконкретних закликів... Як звично! Так по-нашому.....

6 місяців

Подивилася щойно, що із часу мого останнього допису минуло вже майже рівно пів року - 6 місяців! Цілих  6 місяців життя! Я часто думала: "От сьогодні я точно сяду і таки напишу бодай кілька рядків, бо сьогоднішній день був таким ....". Але не писалося. Були дописи на "Волонтери Чернігівщини", але вони стосувалися радше не мене, а діяльності, роботи людей, волонтерів, подій та заходів. Видно остання "Казка..." так мене нічого і не навчила... Хоча, напевно, навчила - нічого не робити через силу.

Що змінилося за цей час? Багато всього. Певною мірою змінилася і я сама. Це літо - літо 2010 - дало мені неосяжний досвід: я робила те, чого не доводилося робити раніше, приймала рішення, на які не наважилася б ще рік тому, вчиняла так, як би побоялася вчинити. Я зустріча нових людей і прощалася зі старими звичками, я відвідала купу нових місць і закарбувала в собі нові відчуття. Це літо дало мені так багато всього і я насправді готова записати його жирним шрифтом у книгу пам'яті. Пафосно звучить!.... А правда :)

До завершеня цього року залишаються лічені дні, можливо цим і викликаний такий порив ностальгії за кількома місяцями, по яких залишилося купа фотографій, проте жодної письмової згадки. 

За цей час я зрозуміла, що:

- давні друзі залишаються друзями, навіть якщо їм і потрібен час для адаптації у новому статусі

- для того, щоб перевірити міцність стосунків з людиною і поставити всі крапки на "І" необхідно часом просто сісти в одну байдарку

- мрії мають здатність збуватися рано чи пізно, проте від цього вони не втрачають своєї яскравості

- часом необхідно порушити субординацію, щоб зрозуміти ким насправді є людина

- впадати в кому (принаймні емоційну) необхідно для збереження та відновлення власних психічних ресурсів

- остання людина, поряд з якою хотілося опинитися, може виявитися тією, без якої не можливо жити.

Ніщо з вищепереліченого не є откровенням по суті, але ці всі речі (речення?) зрозумілися мною лише тепер, адже я отримала реальне їх підтвердження саме за цей час. За ці 6 місяців!

Круговерть...або Казка про втрачений час

Два місяці минули як один день... Важко пригадати (принаймні послідовно) всі події, подорожі, проблеми (і такі траплялися) - все те, що відбувалося.... Екскурсія в Чорнобиль, травневі свята вдома, Черкаси (красивезне місто!!!), Суми, один день у Львові, знайомство із мальовничим селом Задеріївка, День Києва, .....що далі?..."Відлуння Артеку" в Білій Церкві! Часом прокидалася зранку і ще із закритими очима думала: "Де я? В Чернігові? Фраківську? На заході? В поїзді, але він стоїть?"  

І це не кажучи про числені звіти, плани, проети, тренінги, і т.д і т.п., які треба було писати, переписувати, редагувати, узгоджувати - бр-р-р-р-р!!!!!!!!!!!!!!!!!

Скажу відверто, призакинула я свій блог, але так за ним сумувала!!!!
Отож, від свого запланованого графіку я відстала безповоротно. Існує також виправдання, мовляв, довиконаю норму до кінця контракту. Але час вже безповоротно втрачено і стільки вражень пройшло попри.

Як часто ми відкладаємо на завтра, післязавтра, наступний ми відкладаємо важливі, та хай навіть і не дуже справи? Я зроблю це потім, я подумаю про це завтра....Знайоме, правда? Мені теж. І річ навіть не в тім, що багато роботи, купа клопотів, начальник гад, а друзі підлі зрадники - кличуть із собою на річку замість того, щоб співчутливо сісти і собі і попрацювати на благо Батьківщини. Справа в нас самих (наразі - в мені самій). Адже так важко сказати собі, коханому (-ній): "Так, збирися! Сядь і на десять хвилин дороби/напиши, намастися кремом від зморшок/прищів/целюліту". Хіба це складно? Ні. То чому ж це так важко зробити? принаймні мені....

Сосницький стадіон та креатив

Міжнародний волонтерський табір в серпні буде в Сосниці - вирішила я одразу після оголошення про цьогорічну співпрацю з Альтернативою-В. 

В Чернігівській області 6 молодіжних центрів (чи того, що від них залишилося), з якими я співпрацюю. І серед них немає жодного подібного: розвинений та активний Любеч, самодостатній та пасивний Замглай, прикордонне Дніпровське, зацікавлений Смолин, незрозуміла Задеріївка і, накінець, ініціативна Сосниця.

Про Сосницю я вже писала раніше, і, чесно кажучи, мені вона і справді дуже подобаєть. На її користь грає і те, що там живуть добрі і безкорисливі люди. А ще...це було перше селище, яке зустріло мене сонячно (у всіх розумяннях цього слова).

Отож, для "підняття бойового духу" сосничан (зокрема, молодих сосничан), табір буде там.

Коли із цією новиною та питанням "що ж будуть робити волонтери протягом 6 днів?" я звернулася до однієї з активісток, Юля одразу видала "Можна зі стадіоном щось зробити".

А й справді, подумала я, про стадіон я вже колись чула. Це було рік тому під час круглого столу за участю представників влади. Коли постало питання про виділення приміщення під МЦ хтось запропонував "на стадіоні", проте ще хтось сказав "це далеко від центру" (хі-хі!) і на тому розмова про стадіон закінчилася. 

І тут знову "всплив" стадіон, а з ним і приміщення, в якому, можливо можна було б насправді розмістити МЦ. Чудова думка! Волонтери могли б зробити косметичний ремонт приміщення, полагодити лавки (адже напевно вони поламані). І всі були б щасливі! Окрилена цією думкою я чекала на поїздку в Сосницю і огляд "об'єкту". Тож я не стала із цим затягувати.

На автовокзалі мене зустріла Юля, яка вже домовилася про зустріч із директором стадіону, куди ми одразу і вирушили. Варто відмітити, що "об'єкт" тут-таки біля автостанції і знаходиться (всього в 5 хвилинах ходи від центру), тож блукати довго не довелося.

Директор зустрів нас при вході досить привітно, але без ентузіазму. Ми мило поспілкувалися, оглянули стадіон та будівлі...

Там було все, що потрібно, все на місці, все як заведено тільки....в руїнах. Здавалося, що стадіон зазнав бомбардування.

Найприкрішим було те, що, за словами директора, вже кілька років існує план реконструкції стадіону, але сума, яку потрібно витратити - а це від 5 до 7 млн.грн.- для місцевого (та й для обласного) бюджету є фактично "непідйомною". А частинами робити не хочуть - тільки все в комплексі....

Ну що ж, коли я їхала в Сосницю, я мала певний стратегічний план, який кардинально змінився тепер, проте...проте мрія відродити стадіон та "зробити" нормальне приміщення під МЦ залишилася. 

Закохатися в...Гурзуф

Крим зустрічав нас туманом. Теоретично (та по пам'яті) я знала, що вже одразу ж після Алушти зправа буде видно море. Але було видно тільки білу імлу, яка затягнула, здається, увесь світ, що містився за Ангарським перевалом. Добре, що взяла із собою свою ескімоску, - подумала я вперше, але не востаннє за цю подорож. Отож, картина видавалася далеко не яскравою.

На нас уже чекали. Щож, стомлені після довгого переїзду, кинувши речі у найближчій кімнаті, ми пішли обідати.

Сказати, що БК смт Гурзуф вразив, - не сказати нічого! Він був приголомшливий. Величезна будівля, мармурова підлога, дорогі гардини (про смачнющій обід я навіть мовчатиму) - "звичайному сільському клубу" позаздрили б більшість бачених мною облмуздрамтеатрів. Але це був лише обід, який швидко закінчився, тож ми вийшли на площадку біля клубу і...побачили море. За якихось півгодини на небі не залишилося жодної хмаринки. Сонце пробило собі шлях, заливши світлом все навкруги, та впершу чергу море. Від нього не можливо було відвести очей - його лазурний колір заворожував. Я ніколи раніше не бачила його таким чистим, таким вабливим. Гурзуф вітав внесизонних, одних із перших цьогорічних своїх відвідувачів. 

Далі за програмою була прогулянка Артеком. Дитячо-юнацька мрія напевно всіх born in USSR. Бабуся колись говорила мені, що як вчитимуся добре - обов'язково поъду в Артек. Я вірила і вчилася, і навіть не здогадувалася (як і бабуся), що просто так в Артек вже давно ніяких відмінників не відправляють. Та я таки потрапила до нього, нехай із 10-річним запізненням. Бабуся була права - це чудесне місце, і воно однозначно варте тих роківсидіння за підручниками, недоспаних ночей та списаних алгеброю зошитів. Артек чудесний! Казковий, ідеальний світ з дитячих мрій, де все чітко, зрозуміло, красиво та правильно.

Ми були там ще не раз, та кожен з них додавав нові і нові штрихи до картини, розблячи її яскравою, багатобарвною, але без ніяких перебільшень.

А ввечері я побачила ще одне диво - я знайшла вулички Єхо, свої вулички Єхо - вузькі, викладені бруківкою, в світлі помаранчевих ліхтарів - як у Фрая. Хай такі ж вулички є у сотнях інших старих міст, але ці - мої, це мої вулички Єхо! Ми гуляли вечірніми пустими провулками (я знала, що пусті вони тільки тому, що сезон ще не розпочався), ми гуляли цілим натовпом, але мені здавалося, що я одна, адже я знайшла шматочок свого фантастичного світу. Тільки мого, хай навіть і вигаданого іншої письменницею. І зараз я шкодую тільки про одне - що не змогла зробити фотографій, щоб зберегти для себе їх частку.

Ця подорож була суцільною сумішшю відчуттів та переживань. Я спала на "другому поверсі" двоповерхового дитячого ліжка - моя дитяча мрія, яка завжди гріла мені душу, в кімнаті, де термометр заледве піднявся б до +10. Я гуляла Артеком, знаючи, що побувати в ньому по-справжньому вже ніколи не зможу. 

Але, головним залишався табір. Табір і люди, що на нього приїхали. Небайдужі та байдужі, дуже різні, потрібні та випадкові. Їх усіх щось (або хтось) привело саме в цей час, саме на цей захід. Вже не було дивиною те, що більшість із них здружилися. Що багато з тих, хто потрапив випадко, із завзяттям бралися до роботи та виконували її на "ура". Табір був однозначно успішним - про це вже написали як мінімум три статті, про свідчать і відгуки учасників (що можуть розчулити і кам'яного), і їхні наробки щодо майбутніх проектів, і активне спілкування в мережі. Все вдалося! І честь та хвала тим людям, які приклали до цього руку (наразі не маю на увазі себе - моя функція цього разу була другорядною). 

Епогеєм стало підняття на Айю-Даг. Я багато разів бачила цю гору на фото, багато разів чула її легенду, та, незважаючи на те, що часто думаю про гори, походи та сходження, жодного разу не уявляла, що коли-небудь на неї піднімуся. Дивно...

Ми їхали з Криму стомленими, але щасливими, замерзлими, але задоволеними.

Мені сподобалася подорож, мені сподобався табір, мені сподобався Крим, якого я ще не знала. І я закохалася...закохалася в квітневий Гурзуф.