По Чернігівщині на перекладних

За останні два роки мені, напевно, довелося проїхати в міжміському транспорті разів в 10 більше, ніж за все попереднє життя. Всі ці Ікаруси, Еталони, Газелі, ПАЗікі, що курсують між містечками та селами нашої Батьківщини, перевозячи разом із пасажирами останні новини, політичні дискусії, погодні умови, грязюку та грип - це все особлива дорожня романтика. Трішки з душком, але всеж романтика.

таке знайоме...так по-нашому! :)

Спочатку, як законослухняна громадянка, я брала квитки у касі автовокзалу. Проте у більшості населених пунктів, нанесених на карту України, дані заклади представляють собою в кращому разі невеликий скляний павільйон, який з однаковою завзятістю служить парником улітку та холодильником узимку, в трішки гіршому - напіврозвалену будку, а у 80% випадків така розкіш взагалі відсутня. Проте усвідомивши (чи, радше, вкотре переконавшись), що куплений квиток зовсім не гарантує сидячого місця, з часом я стала лояльніше ставитися і до 585 зупинки автобуса біля чергового стовпа і до мужчин, що, займаючи сидяче місце відвертаються до вікна ніби не помічаючи, що ти (дівчина/жінка/бабуня) стоїш на одній нозі, одночасно тримаючи однією рукою сумку та підтримуючи рюкзак, який постійно спадає (ну, це вже індивідуально про мене), другою ж намагаєшся вхопитися за засалені поручні, що в житті не бачили жодного дезинфікуючого засобу. Цікаво, що от у такі моменти чоловіки виявляють надзвичайну пильність та уважність у спогляданні пейзажів за вікном - даний процес може тривати годинами... або ж до першого вільного місця в автобусі.

Власне про пейзажі. Спочатку мене дивували рівнинно-болотисті картини, якими пістрявіє Чернігівщина. Адже, кладучи руку на серце, з листопада по травень на цій натурі можна сміливо знімати Конан Дойлівську "Собаку Баскервілів". Але з часом я також навчилася бачити красу цієї місцевості... Особливо з травня по жовтень, коли на болотах зацвітали найрізноманітніші яскраві квіти, і, здавалося, немає таких фарб, яких би не було там.

З часом людина звикає до всього, говорить народна мудрість. Проте є одна річ, до якої я все ж таки не звикла - це запах. Кожного разу, коли я заходжу (коректніше - втискаюсь, залажу, втулююся) в переповнений приміський бус, я задаю собі одне єдине питання - ЧОМУ? Чому народ, в якого є культура купання у річках/озерах/ставках, у банях тих самих, чому вони так....пахнуть?! Чи може у людей, що проживають в сільській місцевості (хоч,  будьмо відверті, міські жителі часто не кращі), щось не так із нюхом? Приміський автобус - свого роду коктейль запахів. Бідолашний Гренуй Зюськінда! Він би не вижив у цих умовах: піт, ацетон, лак для волосся, кисле молоко, алкогольний перегар, свіжі овочі, сира земля (читати - "болото") та сигаретний сморід влітку; піт, ацетон, заяложене хутро шуб та дублянок, щойно приготований холодець/борщ/голубці, лак для волосся, шкіряні куртки, алкогольний перегар, немите волосся (бо ж то холодно на дворі) та сигаретний сморід взимку! І це все приправлене незабутніми ароматами непраних шкарпеток та Діора/Шанеля/Живанши, купленого на базарі в неділю до 10 гривень. Знайомо, чи не так? Чи можна це змінити або ж коли-небудь до цього звикнути?
Мене, відверто кажучи, давно втомлюють розповіді друзів/знайомих на кшталт "от у них там так добре, а у нас тут таке....". Скільки можна говорити, розповідати, хаяти і нічого не робити натомість самим? От і я зараз, планувала цю невеличку розповідь про романтику наших доріг, а зкотилася до популізму та неконкретних закликів... Як звично! Так по-нашому.....

6 місяців

Подивилася щойно, що із часу мого останнього допису минуло вже майже рівно пів року - 6 місяців! Цілих  6 місяців життя! Я часто думала: "От сьогодні я точно сяду і таки напишу бодай кілька рядків, бо сьогоднішній день був таким ....". Але не писалося. Були дописи на "Волонтери Чернігівщини", але вони стосувалися радше не мене, а діяльності, роботи людей, волонтерів, подій та заходів. Видно остання "Казка..." так мене нічого і не навчила... Хоча, напевно, навчила - нічого не робити через силу.

Що змінилося за цей час? Багато всього. Певною мірою змінилася і я сама. Це літо - літо 2010 - дало мені неосяжний досвід: я робила те, чого не доводилося робити раніше, приймала рішення, на які не наважилася б ще рік тому, вчиняла так, як би побоялася вчинити. Я зустріча нових людей і прощалася зі старими звичками, я відвідала купу нових місць і закарбувала в собі нові відчуття. Це літо дало мені так багато всього і я насправді готова записати його жирним шрифтом у книгу пам'яті. Пафосно звучить!.... А правда :)

До завершеня цього року залишаються лічені дні, можливо цим і викликаний такий порив ностальгії за кількома місяцями, по яких залишилося купа фотографій, проте жодної письмової згадки. 

За цей час я зрозуміла, що:

- давні друзі залишаються друзями, навіть якщо їм і потрібен час для адаптації у новому статусі

- для того, щоб перевірити міцність стосунків з людиною і поставити всі крапки на "І" необхідно часом просто сісти в одну байдарку

- мрії мають здатність збуватися рано чи пізно, проте від цього вони не втрачають своєї яскравості

- часом необхідно порушити субординацію, щоб зрозуміти ким насправді є людина

- впадати в кому (принаймні емоційну) необхідно для збереження та відновлення власних психічних ресурсів

- остання людина, поряд з якою хотілося опинитися, може виявитися тією, без якої не можливо жити.

Ніщо з вищепереліченого не є откровенням по суті, але ці всі речі (речення?) зрозумілися мною лише тепер, адже я отримала реальне їх підтвердження саме за цей час. За ці 6 місяців!

Круговерть...або Казка про втрачений час

Два місяці минули як один день... Важко пригадати (принаймні послідовно) всі події, подорожі, проблеми (і такі траплялися) - все те, що відбувалося.... Екскурсія в Чорнобиль, травневі свята вдома, Черкаси (красивезне місто!!!), Суми, один день у Львові, знайомство із мальовничим селом Задеріївка, День Києва, .....що далі?..."Відлуння Артеку" в Білій Церкві! Часом прокидалася зранку і ще із закритими очима думала: "Де я? В Чернігові? Фраківську? На заході? В поїзді, але він стоїть?"  

І це не кажучи про числені звіти, плани, проети, тренінги, і т.д і т.п., які треба було писати, переписувати, редагувати, узгоджувати - бр-р-р-р-р!!!!!!!!!!!!!!!!!

Скажу відверто, призакинула я свій блог, але так за ним сумувала!!!!
Отож, від свого запланованого графіку я відстала безповоротно. Існує також виправдання, мовляв, довиконаю норму до кінця контракту. Але час вже безповоротно втрачено і стільки вражень пройшло попри.

Як часто ми відкладаємо на завтра, післязавтра, наступний ми відкладаємо важливі, та хай навіть і не дуже справи? Я зроблю це потім, я подумаю про це завтра....Знайоме, правда? Мені теж. І річ навіть не в тім, що багато роботи, купа клопотів, начальник гад, а друзі підлі зрадники - кличуть із собою на річку замість того, щоб співчутливо сісти і собі і попрацювати на благо Батьківщини. Справа в нас самих (наразі - в мені самій). Адже так важко сказати собі, коханому (-ній): "Так, збирися! Сядь і на десять хвилин дороби/напиши, намастися кремом від зморшок/прищів/целюліту". Хіба це складно? Ні. То чому ж це так важко зробити? принаймні мені....

Сосницький стадіон та креатив

Міжнародний волонтерський табір в серпні буде в Сосниці - вирішила я одразу після оголошення про цьогорічну співпрацю з Альтернативою-В. 

В Чернігівській області 6 молодіжних центрів (чи того, що від них залишилося), з якими я співпрацюю. І серед них немає жодного подібного: розвинений та активний Любеч, самодостатній та пасивний Замглай, прикордонне Дніпровське, зацікавлений Смолин, незрозуміла Задеріївка і, накінець, ініціативна Сосниця.

Про Сосницю я вже писала раніше, і, чесно кажучи, мені вона і справді дуже подобаєть. На її користь грає і те, що там живуть добрі і безкорисливі люди. А ще...це було перше селище, яке зустріло мене сонячно (у всіх розумяннях цього слова).

Отож, для "підняття бойового духу" сосничан (зокрема, молодих сосничан), табір буде там.

Коли із цією новиною та питанням "що ж будуть робити волонтери протягом 6 днів?" я звернулася до однієї з активісток, Юля одразу видала "Можна зі стадіоном щось зробити".

А й справді, подумала я, про стадіон я вже колись чула. Це було рік тому під час круглого столу за участю представників влади. Коли постало питання про виділення приміщення під МЦ хтось запропонував "на стадіоні", проте ще хтось сказав "це далеко від центру" (хі-хі!) і на тому розмова про стадіон закінчилася. 

І тут знову "всплив" стадіон, а з ним і приміщення, в якому, можливо можна було б насправді розмістити МЦ. Чудова думка! Волонтери могли б зробити косметичний ремонт приміщення, полагодити лавки (адже напевно вони поламані). І всі були б щасливі! Окрилена цією думкою я чекала на поїздку в Сосницю і огляд "об'єкту". Тож я не стала із цим затягувати.

На автовокзалі мене зустріла Юля, яка вже домовилася про зустріч із директором стадіону, куди ми одразу і вирушили. Варто відмітити, що "об'єкт" тут-таки біля автостанції і знаходиться (всього в 5 хвилинах ходи від центру), тож блукати довго не довелося.

Директор зустрів нас при вході досить привітно, але без ентузіазму. Ми мило поспілкувалися, оглянули стадіон та будівлі...

Там було все, що потрібно, все на місці, все як заведено тільки....в руїнах. Здавалося, що стадіон зазнав бомбардування.

Найприкрішим було те, що, за словами директора, вже кілька років існує план реконструкції стадіону, але сума, яку потрібно витратити - а це від 5 до 7 млн.грн.- для місцевого (та й для обласного) бюджету є фактично "непідйомною". А частинами робити не хочуть - тільки все в комплексі....

Ну що ж, коли я їхала в Сосницю, я мала певний стратегічний план, який кардинально змінився тепер, проте...проте мрія відродити стадіон та "зробити" нормальне приміщення під МЦ залишилася. 

Закохатися в...Гурзуф

Крим зустрічав нас туманом. Теоретично (та по пам'яті) я знала, що вже одразу ж після Алушти зправа буде видно море. Але було видно тільки білу імлу, яка затягнула, здається, увесь світ, що містився за Ангарським перевалом. Добре, що взяла із собою свою ескімоску, - подумала я вперше, але не востаннє за цю подорож. Отож, картина видавалася далеко не яскравою.

На нас уже чекали. Щож, стомлені після довгого переїзду, кинувши речі у найближчій кімнаті, ми пішли обідати.

Сказати, що БК смт Гурзуф вразив, - не сказати нічого! Він був приголомшливий. Величезна будівля, мармурова підлога, дорогі гардини (про смачнющій обід я навіть мовчатиму) - "звичайному сільському клубу" позаздрили б більшість бачених мною облмуздрамтеатрів. Але це був лише обід, який швидко закінчився, тож ми вийшли на площадку біля клубу і...побачили море. За якихось півгодини на небі не залишилося жодної хмаринки. Сонце пробило собі шлях, заливши світлом все навкруги, та впершу чергу море. Від нього не можливо було відвести очей - його лазурний колір заворожував. Я ніколи раніше не бачила його таким чистим, таким вабливим. Гурзуф вітав внесизонних, одних із перших цьогорічних своїх відвідувачів. 

Далі за програмою була прогулянка Артеком. Дитячо-юнацька мрія напевно всіх born in USSR. Бабуся колись говорила мені, що як вчитимуся добре - обов'язково поъду в Артек. Я вірила і вчилася, і навіть не здогадувалася (як і бабуся), що просто так в Артек вже давно ніяких відмінників не відправляють. Та я таки потрапила до нього, нехай із 10-річним запізненням. Бабуся була права - це чудесне місце, і воно однозначно варте тих роківсидіння за підручниками, недоспаних ночей та списаних алгеброю зошитів. Артек чудесний! Казковий, ідеальний світ з дитячих мрій, де все чітко, зрозуміло, красиво та правильно.

Ми були там ще не раз, та кожен з них додавав нові і нові штрихи до картини, розблячи її яскравою, багатобарвною, але без ніяких перебільшень.

А ввечері я побачила ще одне диво - я знайшла вулички Єхо, свої вулички Єхо - вузькі, викладені бруківкою, в світлі помаранчевих ліхтарів - як у Фрая. Хай такі ж вулички є у сотнях інших старих міст, але ці - мої, це мої вулички Єхо! Ми гуляли вечірніми пустими провулками (я знала, що пусті вони тільки тому, що сезон ще не розпочався), ми гуляли цілим натовпом, але мені здавалося, що я одна, адже я знайшла шматочок свого фантастичного світу. Тільки мого, хай навіть і вигаданого іншої письменницею. І зараз я шкодую тільки про одне - що не змогла зробити фотографій, щоб зберегти для себе їх частку.

Ця подорож була суцільною сумішшю відчуттів та переживань. Я спала на "другому поверсі" двоповерхового дитячого ліжка - моя дитяча мрія, яка завжди гріла мені душу, в кімнаті, де термометр заледве піднявся б до +10. Я гуляла Артеком, знаючи, що побувати в ньому по-справжньому вже ніколи не зможу. 

Але, головним залишався табір. Табір і люди, що на нього приїхали. Небайдужі та байдужі, дуже різні, потрібні та випадкові. Їх усіх щось (або хтось) привело саме в цей час, саме на цей захід. Вже не було дивиною те, що більшість із них здружилися. Що багато з тих, хто потрапив випадко, із завзяттям бралися до роботи та виконували її на "ура". Табір був однозначно успішним - про це вже написали як мінімум три статті, про свідчать і відгуки учасників (що можуть розчулити і кам'яного), і їхні наробки щодо майбутніх проектів, і активне спілкування в мережі. Все вдалося! І честь та хвала тим людям, які приклали до цього руку (наразі не маю на увазі себе - моя функція цього разу була другорядною). 

Епогеєм стало підняття на Айю-Даг. Я багато разів бачила цю гору на фото, багато разів чула її легенду, та, незважаючи на те, що часто думаю про гори, походи та сходження, жодного разу не уявляла, що коли-небудь на неї піднімуся. Дивно...

Ми їхали з Криму стомленими, але щасливими, замерзлими, але задоволеними.

Мені сподобалася подорож, мені сподобався табір, мені сподобався Крим, якого я ще не знала. І я закохалася...закохалася в квітневий Гурзуф.

Несподіваний успіх

Кажуть, що в житті є смуга чорна та смуга біла. Кажуть, що смуга невезіння повинна чергуватися зі смугою везіння.

Звісно, і мені часом здається, що наступила та сама чорна смуга - вмуга невезіння: коли тренінги з "Шляху до успіху" не проводяться, коли на школи ніяк не можу вийти, коли до стипендії залишилося 10 грн. та 10 днів, коли кабельне відключили і т.д.

Але бувають і світні смуги: коли о 10 ранку в неділю САМ телефонує один із учасників тренінгу для фасилітаторів, що відбувався пів року тому, і повідомляє, що терміново потрібні підручники, бо хоче вже починати тренінг; коли в понеділок о пів на восьму ранку телефонує збентежений знайомий психолог, бо він домовився із заучами 3-ох шкіл і треба бігти проводити їм презентацію по волонтерству, бо там вже хочуть створювати волонтерські осередки.

Смуги-смуги...хто знає, як визначається їхня черговість та ширина...

Перепетії

Мене завжди цікавило одне питання: в блог (принаймні цей) можна писати тільки позитивні враження? І взагалі - яким чином можна фільтрувати відчуття?

Коли нас (власне, і мене) "познайомили" з блогами, основним питанням для мене стало "як можна вести щоденник по якійсь цілком окремій частині життя?". Адже наша робота - робота волонтера в Молодіжному проекті - це цілком невід'ємна частинка щодення. Чи можна з поганим настроєм робити хороші справи і писати "хороші" нотатки у блог? Хтось може? Я - здається ні. Напевно саме через те так довго "розкочигарювалася" з блогом - надто багато часу витратила на формулювання для себе мети діяльності в регіоні та конкретні цілі, яких хочу досягти. 

Отож сьогодні: 8 години балаканини, продуктивними з яких з натяжкою було лиші 2. 

Мене приємно здивувало: те що буде цікавий літній проект на 2 області за участю іноземних волонтерів. Я одразу уявила їх собі в Сосниці. Там молодий центр, який щойно почав розвиватися - фактично треба все з нуля починати, але в цьому і цікавість! Любеч вже надто лискучий - всіх волонтерів-іноземців тягнуть туди - "образцово-показательное выступление", ну в крайньому разі  - в Замглай, який вже добрих кілька років палець об палець не вдаряє. Жах!

Так що треба щосьб зробити в Сосниці...або в Смолині? Треба над цим ще подумати. 

Мене не приємно здивувало: усі (нехай буде узагальнено, зараз я не на психо-терапевтичній групі) плутають слова "захід", "активність", "проект". Що це за слово таке "активність"? Нема такого! Сподіваюся, вже після сьогоднішнього 2-годиного переливання з пустого в порожнє, надалі непорозумінь не буде.

Бізнес-плани! Так гарно почали, а закінчили....як завжди. Чому не можна сісти один раз та розписати той самий проказовий "бізнес-план" для молодіжного центру. Ну добре, я можу це зробити. Але ж все одно потрібні консультації. Адже, як вже неодноразово показувала практика, в кожного в голові своя "собачка".

Меморандуми. Біс із ними. Нічого не писатиму. Після бою руками не машуть.

Сумбурний, проте не надто яскравий на події день, який закінчується розчаруванням Чому? Не буду писати, а то раптом в цього блогу є читачі.

Інтел та дежавю...

Здається, це стає вже звичайним станом - приїзджати в Ірпінь. Напевно років за 10 ми будемо відвідувати цей гуртожиток і, витираючи сльозу, згадувати: ось кімната, в якій ми жили, ось ця прохідна, ось ця галявинка...:)

Але наразі не про те. Сьогодні ми були на форумі Інтел. Коли я зайшла в приміщення, то першим враженням було - ого, скільки людей! І всі вони мають стосунок до Інтелу?

Правду кажучи, до сьогоднішнього дня "Інтел" для мене був: 1) нашим проектом "Шлях до успіху"; 2) ще кількома людьми, які в свій час проводили нам загальні презентації; 3) ну, звісно, і наліпкою на системному блоці.

Але сьогодні я була просто вражена кількістю та різноманітністю людей, що приїхали на форум.

Проте, коли я зайшла до зали і пленарне засідання розпочалося, я ніяк не могла позбутися відчуття, що присутня на якійсь "конференції зірок" мережевої компанії (якогось НьюЛайфу, НьюВею, МеріКею чи щось на зразок цього). Здавалося, ще мить і виступаючий/-а зараз проголосить: "А тепер давайте піднімемося і скажемо - МИ НАЙКРАЩІ! Ми Зірки!" (цитата за мотивами запропонованої Юлією Бєловицькою).

Проте, "той хто має почути - почує". Я почала слухати і насправді почула. Почула багато цікавого і нового: про досвід інших країн, про те, як йде робота в інших людей (в тому числі і в "Шляху до успіху"), деталі про вебінари і т.д.

Щоб не вдаватися в подробиці, скажу лише - мені було цікаво. Насправді цікаво! І...я була вражена. А це здорово! :)

Домашнє завдання - Історія успіху

Коли рівно рік тому я вперше потрапила в Сосницю - невеличкий районний центр на півночі Чернігівської області - мене зустріли хуртовина, розбиті двері приміщення молодіжного центру та 2 його колишніх активістів-волонтерів, які втратили надію на будь-яку підтримку у своїй роботі. Молоді жінки були у розпачі: приміщення фактично нема, фінансів нема, підтримки від місцевої (та й будь-якої іншої) влади теж нема, волонтери…. та де ж вони тепер? Єдиною реплікою, яку вони раз у раз повторювали була: «Втомилися бігати по кабінетам та просити. Усе – сил нема! Якщо це комусь потрібно – нехай роблять, а з нас досить». Не надихають такі слова….

Ну що ж, поганий настрій, із яким я повернулася до Чернігова, – цілком закономірний стан після побаченого та почутого. Але минув вечір, потім прийшов ранок, а разом із ним – відповідь на одвічне Чернишевське «Що робити?». Я вирішила: на «попелищі» багато не збудуєш, треба починати з нуля. Але навіть для такого початку необхідно хоч на щось спертися . Ну що ж, у мене в рукаві був один козир: в Сосниці знаходився ще один реципієнт нашого проекту – гімназія! Передбачалося, що там я знайду однодумців та зможу провести навчальну програму для учнів. Вже не погано, адже учні – це потенційні волонтери, а волонтери – це вже пів справи!

На початку усе йшло чудово: підтримка від адміністрації школи, активні і безпосередні учасники програми, але думки про молодіжний центр все ж не полишали мене. З чого почати? Як налагодити діалог з місцевою владою? Як дізнатися, чи взагалі потрібен комусь цей молодіжний центр? Не могла ж я просто зайти до районної ради: «Доброго дня! Я така-то така-то, будьте ласкаві, ви тут якось казали що хочете молодіжний центр, так де ж він? Що ви для цього зробили? А чому так?» і т.д. і т.п. Так, я цього зробити не могла, але Іра…

Ірі було 25, як і мені. Весела, гостра на язик, захоплива та завзята, колись вона, випадково потрапивши на роботу в районний центр соціальних служб, по-справжньому захопилася своєю роботою і активно взялася за розбудову молодіжного руху. Позаяк, відвідавши з десяток тренінгів, семінарів, круглих столів, вона, сповнена ідей та ентузіазму, прийшла до свого безпосереднього керівника і наштовхнулася на: «Воно тобі треба? В мене і так багато роботи!». Ірина, будучи оптимісткою, пішла далі (у всіх розуміннях цього слова) – до начальника відділу у справах сім’ї, молоді та спорту і отримала те саме. Її завзяття вистачило на рік – рік оббивання порогів, волонтерських ініціатив, поїздок, випрошувань та, часто-густо, відвертих принижень. Після чого вона, смачно висловившись, гордо пішла у декретну відпустку та раз і назавжди поклала крапку у своїй громадській діяльності. Отож, Ірі, як то кажуть, не було чого втрачати, вона, пригадавши старі контакти просто підняла слухавку телефону і… за кілька днів у кабінеті голови районної адміністрації було скликано нараду за участю усіх можливих зацікавлених сторін.

Що таке страх держслужбовця перед невідомим?…А що таке страх містечкового держслужббовця? Я відчувала себе Чічіковим та Хлєстаковим одночасно…ну десь посередині. З одного боку – мене та моїх слів боялися, з іншого – десь глибоко в душі усі присутні (принаймні багато ж них) зацікавилися, адже звучали такі далекі та вабливі слова «ООН», «волонтери», «молодіжний рух», «міжнародні організації», «по всій Україні». Ми спілкувалися недовго, але багато, до того ж тон нашої розмови, більшу частину з якої складав мій діалог з головою районної адміністрації, кілька разів переходив від мінору до мажору та назад. Проте результат був миттєвим – начальник відділу культури запропонувала виділити для молодіжного центру приміщення в будинку культури замість старого та роздовбаного, на ремонт якого ні в кого не було грошей.

Тепер, треба було зібрати людей…То що ж, як то кажуть «тягнули ведмедя до меду – відірвали вуха». З досвіду я знала: просто ходити і «проповідувати» волонтерство – марна річ. Треба було зібрати тих, хто вже десь-колись «світився» і – вперед!

На зустріч-тренінг прийшло 20 осіб – переважно студенти технікуму та коледжу. Ми провели разом чудові 3 заняття – всього годин 8-9, не більше – протягом яких говорили, сміялися, планували, критикували, переплановували мріяли та…потроху розуміли, чого ж нам потрібно. Так, саме «нам», адже і я сама вже стала частинкою цього невеликого світу під географічною назвою «Сосниця».

Пройшов майже рік. Після того тренінгу залишилося всього 2 дівчат – Юля та Аня, які вже самі, без моєї участі, спромоглися створити свою команду – таких самих активних, завзятих, сміливих, таких, що не бояться йти проти течії, робити наперекір, але робити добру справу. Я рада, що ті заходи, які ми провели разом, стали поштовхом до їхньої подальшої роботи – роботи на новому рівні. Своїми силами вони проводять благодійні вечори та займаються фандрейзингом, організовують дискотеки та самі проводять тренінги. Коли не телефоную тиждень, вони самі надзвонюють: коли буде новий тренінг – ми би хотіли його провести, коли ти приїдеш, в нас є нові ідеї, давай поговоримо! Чи є щось приємніше?

Ця історія успіху – їхня! Нехай всього лише один абзац, але решта - шлях, який довелося пройти, щоб до нього дістатися. Це їхній успіх! Це успіх Молодіжного центру смт Сосниця - невеличкого районного центру на півночі Чернігівської області! Це успіх небайдужих людей, які живуть там!

Доброчинність за розкладом

Чи може бути доброчинність за розкладом? Це типу, я сьогодні прокидаюся, дивлюся в щоденник: "середа - 15:00-16:00 - добра справа"... А якщо твоя безпосередня робота - Волонтер, що тоді? Але ж волонтер це не щодене прибирання сміття, садіння дерев, проведення навчань, заходів, організація акцій, переведення бабусь через дорогу, годування бездомних кошенят! Це ж і купа звітівта планів (тижневий/місячний квартальний), купа інших документів (дозвіл на відрядження, план поїздки, звіт про відрядження, звіт про звіт про відрядження...), переписка, телефонні дзвінки, "походи" в організації і ще це, і ще то... В результаті: на роботу витрачається 90% часу, а на доброчинність - 10%. Чи може бути таке волонтерство ефективним на 100%. Математика...

Я вже не перший рік працюю в громадському секторі, не перший рік пишу плани/звіти/папірці. Я розумію їхню необхідність, але не можу зрозуміти, яким чином можна цей процес оптимізувати.Як перетворити 90/10 хоча б на 50/50?
Маю одного знайомого - програмного менеджера, проектанта, тренера - все в одному. Ефективність його роботи - 80/20. Він бере участь (в тому числі і як організатор/керівник) у 3 величезних проектах, працює на 2 міжнародні організації. Працює по 13-16 годин на добу (і, принаймні раз на тиждень - 24) і...все одно всього не встигає.
Де секрет? Як всетаки зробити ці 50/50?

Про Весну, літні активності, Крим та ....Австрію

Ось і прийшла Весна. Саме так - з великої букви. Адже накінець стало по справжньому, по-весняному, тепло і ....сьогодні мені вперше в цьому році запахло Весною. Відповідний і настрій. Знову прокинулося, з'явилося бажання щосб робити, організовувти, планувати. Щось готувати, вибивати, кудись підштовхувати (себе в першу чергу). 

Сьогодні в телефонному режимі обговорювали з Волонтерами літні активності, думали, планували, переплановували, перепереплановували і т.д. Це було здорово! Здорово відчути знову, що ти щось робиш - щось вадливе, щось потрібне. І воно знаходить відгук в інших людей, таких самих волонтерів як ти, в волонтерів МЦ. Оце справжній кайф! На такі відчуття "присідаєш" як на наркотик. І вже хочеться "кудись бігти, когось рятувати" (як писала Марія Арбатова). 

Наближається поїздка до Криму. Не полишає запитання, де ж взяти гроші для волонтерів. Розумом усвідомлюєш, що потрібно, щоб самі шукали/пробивали/вибивали, але ж знаю таож що "пробивати/вибивати" просто нівкого, окрім батьків. Знаю, що скажуть селищні голови... Але вже. Надворі Весна, а значить все буде добре. Значить - поїдемо в Крим. Значить - все вийде!

А ще... кілька хвилин тому я дізналася, що цього літа цілком ймовірно поїду до Австрії. Але на разі - це покищо велика таємниця. Так що ТЦ-Ц-Ц! Щоб, як то кажуть, не наврочити ;)

Про Інтернет

Інтернет - це зло!..Особливо, коли він є вдома... Особливо, коли ти хворієш і не можеш вийти на вулицю... Дивно писати такі речі, коли проводиш тренінги з безпеки в Інтернеті... Вже котрий день періодично "трапляються на очі" статті та форуми з приводу встановлення/демонтування пам'ятників Бандері та Сталіну, "педофільського скандалу в Артеці" - найчитабельнышы. Невже людям зайнятися немає чим? Коментять же! Десятками...кожну статтю, кожну дописку...Жах! Що мережа може зробити з масами - реально страшно уявити. Спочатку тебе чіпає назва, потім ти читаєш зміст, а потім бачиш, що внизу є коменти...і хіба ж не цікаво, що там люди думають? А люди то думають не завжди, люди реагують, "піаряться", хамлять.. Скільки відсотків адекватних коментів можна зустріти? 10? 5? Ніколи не коментила статті - не розуміла для чого. Якщо читаю/бачу те, що мене реально зачіпає - обговорю з друзями, батьками. Цікаво почути їхню думку, а думку/допис людини, що ставить нік-нейм P_sec456 або Кошечка_зашибись... Хоча, прочитати/почути може й справді варто, а от реагувати чи сприймати як "глас народу"...

Динозаврячі писанки по-Прилуцьки

"Приєднуйтеся! Давайте всі разом робимо великі писанки пап'є-маше і будемо розвішувати їх на деревах у парку в центральній частині Прилук на Великдень" - з таким закликом виступили на початку березня активісти Прилуцького осередку Товариства Просвіта ім.Т.Шевченка (зокрема, їх голова Орися Григоренко).

«Ми придумали, що на велике свято Воскресіння Господнього місто не може бути несвятковим. І якщо вже Прилуки не були надто такими на Різдво, то ми вирішили змінити їх до Великодня. Бо ж хочеться, щоб люди відчували святковий дух і не просто сиділи вдома, а гуртувалися на вулицях. Щоби прилучани мали гарний настрій у гарному місті. Дана акція також спрямована на відродження давніх українських традицій, що,по суті, і є одним з основних завдань Товариства «Просвіта». У даному випадку відроджуємо писанкарство. Крім того ця акція екологічно правильна, адже вторинно використовуються паперові матеріали. І в решті решт це недорого, але гарно.» – розповідала Орися про головні ідеї акції Лесі Рудій для газети "Град Прилуки".

Протягом березня в одному із залів кафе "За двома зайцями" збиралися активісти, люди які "клеїли, вимазувалися і намагалися не вимазати все навколо, приносили фарби і притягували себе та друзів" (цитата за листом О.Г.) і врешті-решт...створили це диво!

І ось 1 квітня відбулося розвішування великодних писанок поблизу собору Різдва Богородиці та пам'ятника Т.Г.Шевченку, про що я дізналася з листа та чудових фотографій, отриманих о 2 ночі :)

Це справді надзвичайно! Що можу ще сказати? Прилучани - молодці!!! Шикарна ідея і чудове втілення, прекрасний досвід! Провести би майстер-клас та наступного року зробити такі писанки по усій Чернігівщині. Ну що ж будемо над цим працювати...;)

Деталі цих подій також на http://orynka.sumno.com/

Про взаємини з колегами

Взаємини з колегами або принаймні з «сусідами» по офісу – не завжди проста штука. Одна справа, коли ви разом білили стелю в новенькому офісі, витирали пилюку і по-черзі мили підлогу поки не було грошей на прибиральницю. А зовсім інша – коли ти приходиш у вже сформований, «спєтий/спітий» роками колектив, хай навіть і молодий, але ти з ними ніколи раніше не працювала, і тим більше, зараз з ними не працює, а тільки «орендуєш стіл».

Мої відносини з колегами по офісу в Чернігові довший час складалися за принципом мовчазного перемир’я: я приходила, віталася, сідала за комп’ютер, працювала, говорити по телефону виходила в коридор або на вулицю (за дивним збігом обставин жоден з доступних мені операторів «не ловив» на моєму робочому місці), знову працювала, збиралася, йшла геть. І майже весь цей час – мовчки.

Для мене це було дивно: як можна працювати разом, але залишатися такими чужими та байдужими одне до одного? Але, зі своїм статутом в чужий монастир…

І ось настав час «Ч». Нещодавно закінчився один із самих «болючих» періодів мого волонтерства в Чернігові – три довгих безкомп’ютерних місяці. Увесь цей час я зрідка з'являлася в офісі, причин цьому було багато, одна з яких – до комп’ютера набагато легше дістатися в одному з небагатьох чернігівських комп’ютерних клубів. Тепер, коли я отримала назад засіб комунікації, відбулося моє повернення.

Я повернулася в офіс, де не знайшла «свого» робочого стола, але натомість отримала кращий – більший та зручніший, мене зустріли вже знайомі і нові люди, проте зустріли з посмішкою та радістю, і ми говорили…

Ще ніколи робочий день в офісі не проходив так здорово і плідно! І хоча ми навряд чи сходимо колись усі разом на пиво, але я задоволена. Я рада, що знову повернулася в офіс. Кожного дня я йду додому радісна, що так класно попрацювала.

Чому в Чернігівських кафе так часто говорять англійською

Коли я потрапляю в незнайоме місто, знайомлюсь із ним за допомогою кафе: обираю одне, яке по інтер’єру та ціні мені підходить, і «осідаю» в ньому. Кожного дня (або кожного тижня, одним словом - часто) я приходжу туди випити чаю/лате, поїсти, посидіти в неті і потайки поспостерігати за його відвідувачами. Це дозволяє познайомитися з містом і його мешканцями краще, побачити (чи, радше, почути) чим вони живуть.

Коли я приїхала до Чернігова я почала вже звичну процедуру. Проте були дві речі, які мене надзвичайно вразили:

1) Надзвичайно мала кількість кав’ярень;

2) Більшість кафе пустували, чернігівчани «відпочивали» (найчастіше купками пили пиво/горілку) поблизу магазинів.

Незважаючи на це, я все ж зробила свій вибір. Моїм кафе, в Чернігові цей заклад спокійно можна так назвати, стало «Два гуся». Там пристойна їжа, хороше лате, безкоштовний Wi-Fi і … завжди є відвідувачі. Вже в перший візит я звернула увагу на те, що за сусіднім столиком говорять англійською (судячи з акценту, хоч я в цьому і не профі, американською англійською). З вигляду ці людини не були схожі на бізнесменів. Та й який бізнес у американців у Чернігові?

З часом я «переселилася» в «Шарлотку», але незабаром …. туди «переселилися» і американці. Але що ж таки вони тут роблять? Це питання не полишало мене.

Сьогодні в мене була зустріч з керівником Чернігівського обласного МЦП: ми обговорювали заходи до 9 травня, плани на літо, співпрацю по «Шлях до успіху». І тут я бачу на дошці оголошень великими буквами «Корпус мир… такого-то березня о такій-то год». Сказати, що в мене розширилися зіниці – нічого не сказати. Я вже рік «полюю» на волонтерів Корпусу миру. Ще давним-давно під час настановчого тренінгу один із координаторів волонтерів Корпусу миру в Україні розповідав про можливість співпраці і т.д. Купа листів опісля з проханням дати контакти хоч одного волонтера, що працює в Чернігівській області, не дали жодного результату. Я отримала контакти єдиного волонтера до того ж в Сумській області і то від міжнародного координатора свого ж проекту. Тож я припинила пошуки. І що тепер – отак просто висить на стіні дата та час зустрічі!

Звісно ж я тут-таки розпитала у керівника МЦП усі деталі. І виявляється, МЦП вже давно співпрацює з волонтерами Корпусом миру, що працюють по напрямку «розбудова громадянського суспільства», бо….в Чернігові знаходиться навчально-адаптаційна база цих волонтерів!!!

Ну що ж, на оту зустріч «такого-то березня о такій-то год» в мене напроситися так і не вийшло (Корпус миру, як американська організація, все ж таки дуже чіткі в правилах – якщо тебе не запрошували, то вже вибачай), проте керівник МЦП пообіцяла переговорити з координаторами навчально-адаптаційної бази щодо нашої подальшої співпраці та посприяти організації особистої зустрічі. І ще – з кількома волонтерами я зможу познайомитися вже під час активностей до 9 травня! Отак.

Висновок:

1) Ніколи не знаєш, коли і як отримаєш інформацію, яку шукаєш;

2) Варто уважніше роздивлятися папірці, що висять/лежать/валяються в приміщеннях, куди заходиш;

3) Деколи можна і підійти до іноземців, якщо маєш бодай найменшу думку, що вони саме ті, що потрібні, і, перепросивши, запитати про правдивість своїх здогадів (навіть якщо на тебе очікує діалог на кшталт: «You have a good English! Where are you from?»-«From London» ;)

Мінливості роботи.... з вчителями

Коли я навчалася в 1-ому класі я хотіла стати вчителькою....як і 90% моїх однокласників. Коли я навчалася в 11-ому, ця думка знову виникла в мене...правда, лише на мить. Мені пощастило, в школі в мене були чудові педагоги - відкриті, щирі, готові до всього нового, одним словом - прогресивні. З кількома з них я спілкуюся і зараз в Однокласниках та Вконтакті, незважаючи на те, що після закінчення школи пройшло вже 10 років (!). Проте, за виключеням організації шкільних заходів, я так ніколи і не працювала з ними пліч-о-пліч...

Тепер в мене з'явилася така можливіть - координування проекту "Шлях до успіху" в Чернігівській області. І "увы и ах" як же це не просто!!!! Зібрати на тренінг для фасилітаторів - це було ще півбіди-лихо, а от "змотивувати їх до роботи"... Жах! "Ой, я не зможу...мені не дають годин...директор на мене так подивився...діти не хочуть...а в нас мишок нема". Люди, ви ж дорослі!!!! - хотілося заволати мені! Я раптом зрозуміла, як сильно мені пощастило з моїми шкільними вчителями: Орися Олексіївна, Галина Йосипівна, Аркадій Яношович, Ірина Романівна, Ірина Володимирівна, Олександр Володимирович - ДЕ ВИ? Чому  вас немає тут, в Чернігові? Чому ВОНИ не такі, як ВИ?

Проте йшов час, з'явилося кілька вчителів-активістів, які почали проводити тренінги для учнів, хто на волонтерських засадах, хто в якості гуртка чи факультативу, хто з примусу.... І завертілося: звіти, "підштовхування", знову "підштовхування" і.... знову "підштовхування" :)

Нещодавно, координатор проекту поставив завдання: зібрати інформацію, хто з фасилітаторів буде проводити тренінги під час літньої практики.

Я зітхала дня 2, а потім все ж таки взялася за слухавку....Перші спроби були не дуже вдалими - оператор з наполегливістю повідомляв, що "абонент знаходиться поза зоною досяжності". А потім почалася вже знайома пісня: "не зможу...діти не захочуть...". І тут до мене прийшло прозріння! Еврика! Я пригадала свій недовготривалий досвід коменрційної діяльності - я пішла на обман! Ні, це надто голосне слово, я пішна на ХИТРІСТЬ! Коменрційний хід, на кшталт, обмежена пропозиція, але у вас ще є шанс!

"Ой, ви знаєте, в нас так багато запитів на книги, і би боїмося що усім просто не вистачить...Тому, я дзвоню до Вас, якщо ви хочете проводити, я залишу для вас кілька...тільки для Вас..." - співала я в слухавку. І що: з 10 "обдзвонених" - 8 сказали, що дуже хочу і вже в понеділок порадяться з директором, бо це класно, звісно в них є час і ресурси, все Ок і вперед!!!!

От така історія. 

А тепер висновок, який я для себе зробила з цієї історії: 

ми всі тим чи іншим чином підвладні впливу "гарячих комерційних пропозицій" - "уже всі це зробили, а ви ще ні?" починаючи від підлітків, які розповідають про перший поцілунок в шкільному туалеті, і закінчуючи "небожителями"-вчителями, які так важко запроваджують людяні методи навчання.

P.S. Вже за кілька годин після тріумфального усвідомлення власної геніальності, я пригадала, що десь рік тому координатор програми давала нам, регіональних координаторам, пораду....ідентичну моїй ексклюзивній ідеї.

Ось так, і хто каже, що на чужих помилках вчаться? :)  

Про блоги...

Вчора ввечері я дивилася чудовий фільм «Джулі&Джулія». Говорити про те, що Меріл Стріп – неперевершена, в 100000 раз немає змісту. Вона така є – і все тут. Але наразі, я не про те. Ті, хто дивився цей фільм, пам’ятають, що річ там іде про кулінарію, мрію, стосунки… і блоги!

Тож, враховуючи те, що в мене знову з’явився майже безперебійний доступ до глобальної мережі, я вирішила знову взятися за свій блог. А що, волонтерство нічим не поступається кулінарії, а накалу страстей тут набагато більше. Враховуючи що саме і з якою метою ми (наразі маю на увазі національних волонтерів ВООН) щодня робимо – сюжет цілком пристойний і самодостатній для його опису в блозі…і навіть для відео (ідея з’явилася щойно). Нехай в гарячих точках ми і не працюємо, як Анджеліна Джолі в «За гранню», але екстріму достатньо.

Отож, я починаю свій блог (вже вкотре). Проте цього разу маю цілком конкретну мету: познайомити світ із повсякденною діяльністю волонтера (-ів), які працюють на благо своєї Батьківщини. Голосно? Пафосно? Так! Але ми, принаймні, пробуємо.

Отож, користуючись досвідом головної героїні фільму, що спричинив сьогоднішнє інтернет-«одкровення», вибудовую межі:

Час - до 28 лютого 2011 року (час закінчення діє мого контракту з ВООН), всього 282 дня.

Результат – 180 повідомлень (в мене ж мають бути вихідні і відпустка ;)

Так що, як то кажуть, вперед і з піснею!

P.S. І обов’язково подивіться фільм «Джулі&Джулія».

Життя без компа

Привіт мій щоденнику! Давненько я не писала...Власне, це важко робити, коли немає ані компутера, ані ноута...і взагалі доступ до технічнічних засобів ну ду-у-у-же обмежений. Відчуваю себе, як то в проекті про цільову аудиторію "...з обмеженим доступом до ресурсів, зокрема інформаційних".... Десь так.

Проте відкривається поле для інших видів діяльності: зайняття фізкультурою (коли бігаєш у пошуках нету), відновлюються навички писання від руки, посилюється спілкування "вживу", і багато-багато іншого....