Про взаємини з колегами

Взаємини з колегами або принаймні з «сусідами» по офісу – не завжди проста штука. Одна справа, коли ви разом білили стелю в новенькому офісі, витирали пилюку і по-черзі мили підлогу поки не було грошей на прибиральницю. А зовсім інша – коли ти приходиш у вже сформований, «спєтий/спітий» роками колектив, хай навіть і молодий, але ти з ними ніколи раніше не працювала, і тим більше, зараз з ними не працює, а тільки «орендуєш стіл».

Мої відносини з колегами по офісу в Чернігові довший час складалися за принципом мовчазного перемир’я: я приходила, віталася, сідала за комп’ютер, працювала, говорити по телефону виходила в коридор або на вулицю (за дивним збігом обставин жоден з доступних мені операторів «не ловив» на моєму робочому місці), знову працювала, збиралася, йшла геть. І майже весь цей час – мовчки.

Для мене це було дивно: як можна працювати разом, але залишатися такими чужими та байдужими одне до одного? Але, зі своїм статутом в чужий монастир…

І ось настав час «Ч». Нещодавно закінчився один із самих «болючих» періодів мого волонтерства в Чернігові – три довгих безкомп’ютерних місяці. Увесь цей час я зрідка з'являлася в офісі, причин цьому було багато, одна з яких – до комп’ютера набагато легше дістатися в одному з небагатьох чернігівських комп’ютерних клубів. Тепер, коли я отримала назад засіб комунікації, відбулося моє повернення.

Я повернулася в офіс, де не знайшла «свого» робочого стола, але натомість отримала кращий – більший та зручніший, мене зустріли вже знайомі і нові люди, проте зустріли з посмішкою та радістю, і ми говорили…

Ще ніколи робочий день в офісі не проходив так здорово і плідно! І хоча ми навряд чи сходимо колись усі разом на пиво, але я задоволена. Я рада, що знову повернулася в офіс. Кожного дня я йду додому радісна, що так класно попрацювала.

Чому в Чернігівських кафе так часто говорять англійською

Коли я потрапляю в незнайоме місто, знайомлюсь із ним за допомогою кафе: обираю одне, яке по інтер’єру та ціні мені підходить, і «осідаю» в ньому. Кожного дня (або кожного тижня, одним словом - часто) я приходжу туди випити чаю/лате, поїсти, посидіти в неті і потайки поспостерігати за його відвідувачами. Це дозволяє познайомитися з містом і його мешканцями краще, побачити (чи, радше, почути) чим вони живуть.

Коли я приїхала до Чернігова я почала вже звичну процедуру. Проте були дві речі, які мене надзвичайно вразили:

1) Надзвичайно мала кількість кав’ярень;

2) Більшість кафе пустували, чернігівчани «відпочивали» (найчастіше купками пили пиво/горілку) поблизу магазинів.

Незважаючи на це, я все ж зробила свій вибір. Моїм кафе, в Чернігові цей заклад спокійно можна так назвати, стало «Два гуся». Там пристойна їжа, хороше лате, безкоштовний Wi-Fi і … завжди є відвідувачі. Вже в перший візит я звернула увагу на те, що за сусіднім столиком говорять англійською (судячи з акценту, хоч я в цьому і не профі, американською англійською). З вигляду ці людини не були схожі на бізнесменів. Та й який бізнес у американців у Чернігові?

З часом я «переселилася» в «Шарлотку», але незабаром …. туди «переселилися» і американці. Але що ж таки вони тут роблять? Це питання не полишало мене.

Сьогодні в мене була зустріч з керівником Чернігівського обласного МЦП: ми обговорювали заходи до 9 травня, плани на літо, співпрацю по «Шлях до успіху». І тут я бачу на дошці оголошень великими буквами «Корпус мир… такого-то березня о такій-то год». Сказати, що в мене розширилися зіниці – нічого не сказати. Я вже рік «полюю» на волонтерів Корпусу миру. Ще давним-давно під час настановчого тренінгу один із координаторів волонтерів Корпусу миру в Україні розповідав про можливість співпраці і т.д. Купа листів опісля з проханням дати контакти хоч одного волонтера, що працює в Чернігівській області, не дали жодного результату. Я отримала контакти єдиного волонтера до того ж в Сумській області і то від міжнародного координатора свого ж проекту. Тож я припинила пошуки. І що тепер – отак просто висить на стіні дата та час зустрічі!

Звісно ж я тут-таки розпитала у керівника МЦП усі деталі. І виявляється, МЦП вже давно співпрацює з волонтерами Корпусом миру, що працюють по напрямку «розбудова громадянського суспільства», бо….в Чернігові знаходиться навчально-адаптаційна база цих волонтерів!!!

Ну що ж, на оту зустріч «такого-то березня о такій-то год» в мене напроситися так і не вийшло (Корпус миру, як американська організація, все ж таки дуже чіткі в правилах – якщо тебе не запрошували, то вже вибачай), проте керівник МЦП пообіцяла переговорити з координаторами навчально-адаптаційної бази щодо нашої подальшої співпраці та посприяти організації особистої зустрічі. І ще – з кількома волонтерами я зможу познайомитися вже під час активностей до 9 травня! Отак.

Висновок:

1) Ніколи не знаєш, коли і як отримаєш інформацію, яку шукаєш;

2) Варто уважніше роздивлятися папірці, що висять/лежать/валяються в приміщеннях, куди заходиш;

3) Деколи можна і підійти до іноземців, якщо маєш бодай найменшу думку, що вони саме ті, що потрібні, і, перепросивши, запитати про правдивість своїх здогадів (навіть якщо на тебе очікує діалог на кшталт: «You have a good English! Where are you from?»-«From London» ;)

Мінливості роботи.... з вчителями

Коли я навчалася в 1-ому класі я хотіла стати вчителькою....як і 90% моїх однокласників. Коли я навчалася в 11-ому, ця думка знову виникла в мене...правда, лише на мить. Мені пощастило, в школі в мене були чудові педагоги - відкриті, щирі, готові до всього нового, одним словом - прогресивні. З кількома з них я спілкуюся і зараз в Однокласниках та Вконтакті, незважаючи на те, що після закінчення школи пройшло вже 10 років (!). Проте, за виключеням організації шкільних заходів, я так ніколи і не працювала з ними пліч-о-пліч...

Тепер в мене з'явилася така можливіть - координування проекту "Шлях до успіху" в Чернігівській області. І "увы и ах" як же це не просто!!!! Зібрати на тренінг для фасилітаторів - це було ще півбіди-лихо, а от "змотивувати їх до роботи"... Жах! "Ой, я не зможу...мені не дають годин...директор на мене так подивився...діти не хочуть...а в нас мишок нема". Люди, ви ж дорослі!!!! - хотілося заволати мені! Я раптом зрозуміла, як сильно мені пощастило з моїми шкільними вчителями: Орися Олексіївна, Галина Йосипівна, Аркадій Яношович, Ірина Романівна, Ірина Володимирівна, Олександр Володимирович - ДЕ ВИ? Чому  вас немає тут, в Чернігові? Чому ВОНИ не такі, як ВИ?

Проте йшов час, з'явилося кілька вчителів-активістів, які почали проводити тренінги для учнів, хто на волонтерських засадах, хто в якості гуртка чи факультативу, хто з примусу.... І завертілося: звіти, "підштовхування", знову "підштовхування" і.... знову "підштовхування" :)

Нещодавно, координатор проекту поставив завдання: зібрати інформацію, хто з фасилітаторів буде проводити тренінги під час літньої практики.

Я зітхала дня 2, а потім все ж таки взялася за слухавку....Перші спроби були не дуже вдалими - оператор з наполегливістю повідомляв, що "абонент знаходиться поза зоною досяжності". А потім почалася вже знайома пісня: "не зможу...діти не захочуть...". І тут до мене прийшло прозріння! Еврика! Я пригадала свій недовготривалий досвід коменрційної діяльності - я пішла на обман! Ні, це надто голосне слово, я пішна на ХИТРІСТЬ! Коменрційний хід, на кшталт, обмежена пропозиція, але у вас ще є шанс!

"Ой, ви знаєте, в нас так багато запитів на книги, і би боїмося що усім просто не вистачить...Тому, я дзвоню до Вас, якщо ви хочете проводити, я залишу для вас кілька...тільки для Вас..." - співала я в слухавку. І що: з 10 "обдзвонених" - 8 сказали, що дуже хочу і вже в понеділок порадяться з директором, бо це класно, звісно в них є час і ресурси, все Ок і вперед!!!!

От така історія. 

А тепер висновок, який я для себе зробила з цієї історії: 

ми всі тим чи іншим чином підвладні впливу "гарячих комерційних пропозицій" - "уже всі це зробили, а ви ще ні?" починаючи від підлітків, які розповідають про перший поцілунок в шкільному туалеті, і закінчуючи "небожителями"-вчителями, які так важко запроваджують людяні методи навчання.

P.S. Вже за кілька годин після тріумфального усвідомлення власної геніальності, я пригадала, що десь рік тому координатор програми давала нам, регіональних координаторам, пораду....ідентичну моїй ексклюзивній ідеї.

Ось так, і хто каже, що на чужих помилках вчаться? :)  

Про блоги...

Вчора ввечері я дивилася чудовий фільм «Джулі&Джулія». Говорити про те, що Меріл Стріп – неперевершена, в 100000 раз немає змісту. Вона така є – і все тут. Але наразі, я не про те. Ті, хто дивився цей фільм, пам’ятають, що річ там іде про кулінарію, мрію, стосунки… і блоги!

Тож, враховуючи те, що в мене знову з’явився майже безперебійний доступ до глобальної мережі, я вирішила знову взятися за свій блог. А що, волонтерство нічим не поступається кулінарії, а накалу страстей тут набагато більше. Враховуючи що саме і з якою метою ми (наразі маю на увазі національних волонтерів ВООН) щодня робимо – сюжет цілком пристойний і самодостатній для його опису в блозі…і навіть для відео (ідея з’явилася щойно). Нехай в гарячих точках ми і не працюємо, як Анджеліна Джолі в «За гранню», але екстріму достатньо.

Отож, я починаю свій блог (вже вкотре). Проте цього разу маю цілком конкретну мету: познайомити світ із повсякденною діяльністю волонтера (-ів), які працюють на благо своєї Батьківщини. Голосно? Пафосно? Так! Але ми, принаймні, пробуємо.

Отож, користуючись досвідом головної героїні фільму, що спричинив сьогоднішнє інтернет-«одкровення», вибудовую межі:

Час - до 28 лютого 2011 року (час закінчення діє мого контракту з ВООН), всього 282 дня.

Результат – 180 повідомлень (в мене ж мають бути вихідні і відпустка ;)

Так що, як то кажуть, вперед і з піснею!

P.S. І обов’язково подивіться фільм «Джулі&Джулія».

Життя без компа

Привіт мій щоденнику! Давненько я не писала...Власне, це важко робити, коли немає ані компутера, ані ноута...і взагалі доступ до технічнічних засобів ну ду-у-у-же обмежений. Відчуваю себе, як то в проекті про цільову аудиторію "...з обмеженим доступом до ресурсів, зокрема інформаційних".... Десь так.

Проте відкривається поле для інших видів діяльності: зайняття фізкультурою (коли бігаєш у пошуках нету), відновлюються навички писання від руки, посилюється спілкування "вживу", і багато-багато іншого....