Сторінки

понеділок, 14 листопада 2011 р.

Попутчики


Как ни странно, но мне всегда везло с попутчиками. Да, бывали разные, но в основном всегда, когда мне хотелось пообщаться и попутчики с удовольствием рассказывали свои истории, а когда хотелось помолчать – и они оказывались молчаливыми. Даже тогда, когда я была не в настроении, грустна или расстроена , своими действиями или словами они, мои попутчики, тем или иным образом помогали мне забыться. За это я, видимо, и люблю ездить в поездах.
Сегодняшняя поездка не сулила ничего особенного: 17 часов между Запорожьем и Одессой – целый день в пути, а прибытие в 5 утра – мало приятного. В купе только я и дедушка в смешной оранжевой панамке.
Мы обменялись дежурными приветствиями, размышлениями будет ли жарко в поезде и тихо мирно улеглись на свои полки: он – с газеткой, я – с книгой. 
Я проснулась через 4 часа. Сквозь сон слышала, что у него раз 5 звонил телефон – родные беспокоятся, хорошо ли он доедет. Молодцы - переживают!
Когда я протерла глаза, он уже сидел ровненько  в рубашке застегнутой на все пуговицы, сообщил мне что поужинал еще час назад и столик в полном моем распоряжении. Все обычно, а потом зацепились слово за слово, как это бывает.
Дядя Коля (дальше дедушкой у меня просто язык не поворачивался его называть) 50 лет отслужил на флоте. Ушел на баржу, когда, похоронив в 42-ом родителей и вынужден был отдать младших братика и сестренку в детский дом. Ему тогда только исполнилось 15, начался голод, а на фронт его не взяли. С тех пор он жил морем, жил в море и своей жизни нигде, кроме моря не видел. Он прошел весь путь от простого моряка до капитана судна: 15 лет плавал в Арктике, а когда им с женой захотелось переехать в края «потеплее» - еще 30 отплавал лоцманом в Черном море.
Он оказался прекрасным рассказчикам, а я – не плохим слушателем. Он рассказывал о северном сиянии в новогоднюю ночь и туманах на Черном море; собаке водолазе Мишке, который 180 км искал их корабль (и всетаки нашел!), когда они застряли во льдах и остались там зимовать; об запрещенной охоте на моржей и белых медведей, о том как прокладывали фарватер на Енисее и водили иностранные суда в наши порты, о северных ветрах, американской навигационной технике и еще много-много других историй.
Сейчас ему  - 86, и вот уже несколько лет как он открыл для себя живопись. По его словам, это помогло  ему «вылезти» вначале 90-ых, когда все суда просто исчезли – одни «застопорили» в иностранных портах, другие просто растащили свои же. Он говорит, что «вылез» бы и сейчас, если бы Вера не «подкачала».
Вера - его жена – это отдельная, пусть и немного печальная история. Я редко верю в красивые истории любви, которые рассказывают мужчины. Хотя, по правде, особенно в старшем возрасте, они вообще красивые истории такого характера рассказывают редко. В основном – все как у всех и без каких-то сентиментов. О них с Верой дядя Коля рассказывал с таким трепетом, что у меня слёзы наворачивались на глаза. Их познакомили в 55-ом, когда он стоял на ремонте в Архангельске. Ездил к ней по ночам – отпрашивался у капитана. А потом его перевели в Арктику. Она плакала, а он сказал – приезжай ко мне. Какова вероятность того, что молодая красивая девушка с хорошей работой (она была бухгалтером, а в СССР это было ой какая неплохая профессия) поедет черт знает куда? Все знакомые крутили пальцем у виска… а она приехала и осталась с ним на целых 55 лет. О том, куда они ездили отдыхать, где побывали, какие забавные и не очень истории с ними происходили, как она ждала его при выезде из закрытой зоны, как переживала, что не сможет без него, когда он начал болеть дядя Коля рассказывал много и долго. Он, чувствуя, что здоровье начинает подводить, полностью обустроил квартиру – «Так, чтобы ей было удобно и хорошо, если останется одна». А она все просила его держаться и не болеть так часто. Просила его, а сама ушла первой. Год назад. Инфаркт. Он чуть не умер сам, главным образом от тоски и бессонницы – племянник вытянул чуть ли не с того света. И вот теперь он один, совсем один в хорошо уже знакомом городе, в обжитой квартире….но  без неё. Я слушала и понимала, что эти люди любили друга. Действительно любили. Дядя Коля вселил мне веру в то, что такое еще бывает. Не влюблённость или страсть на ночь (или день), неделю, месяц, а потом пустота или же привязанность, дети, быт, а настоящая любовь. Чувство, которое не угасает с годами, потому что обое хотят этого. Не хотят терять друг друга и готовы на все, чтобы сохранить друг друга и это трепетное чувство. Я снова поверила, что такое возможно не только в старых фильмах, но и в жизни. И даже в нашей жизни…

неділя, 26 червня 2011 р.

Як боротися із депресією в польових умовах

В поход, беспечный пешеход,
Уйду, избыв печаль, -
Спешит дорога от ворот
В заманчивую даль,
Свивая тысячи путей
В один, бурливый, как река,
Хотя, куда мне плыть по ней,
Не знаю я пока!

Вікіпедія говорить: "депресія - будь-яке зниження земної поверхні; у вузькому значенні - западина або улоговина, яка лежить нижче рівня моря". І хоч в даному контексті йдеться про геологію, депресія і на справді є ні чим іншим, як станом, коли земля йде з-під ніг. 
Як у будь-якої середньостатистичної людини, в мене теж бувають такі от настрої, коли здається, що ти падаєш і падаєш все нижче і нижче...нажче рівня моря - от в таку от депресію. Падати можна довго і солодко, дістаючи друзів, рідних і близьких своїм скигленням про те, що не знаєш, що далі робити, життя - лайно, а влада - бездарна. Спершу тебе всі слухають і співчувать, потім - відповідають у телефонну слухавку, що зайняті і, нажаль, зараз не можуть тебе "бавити", а потім взагалі перестають відповідати на дзвінки. Тут наступає епогей депресії - злісний депресняк. І тоді вже треба починати приймати "антидепресняки" або ж, на зразок барона Мюнхаузена, брати себе за косичку і витягати самотужки з болота. 
Нажаль (або ж нащастя), мої вірні друзі перестають брати слухавку вже після першого сеансу скиглення, тому вдаватися до прикладу безсмертного персонажу Распе доводиться буквально негайно.
Я придумала для себе дуже дієвий і найменш безболісний спосіб подолання опору трясовини - подорожі. Отож, підспівуючи хлопцям з Пікардійської Терції: "сядеш у поїзд - хай собі їде..." - в 20 хвилин на другу ночі я сяду у потяг і нехай він мене везе...

вівторок, 25 січня 2011 р.

Закон рівноваги

У Всесвіті все знаходиться в стані рівноваги, 
і, якщо щось виводить його з цього стану, 
він одразу намагається повернутися до рівноваги. 
Якщо десь віднімається, то в іншому місці обов'язково додається, можливо в іншій формі, але все ж - додається. Така собі доволі проста формула. Виявляєься, вона стосується не тільки хімічно-фізичних процесів, але й людей. Хоча, хто сказав, що, власне, ці процеси людей не стосуються?

Частина перша. За останні кілька місяців багато-хто з моїх друзів та знайомих виявляв бажання та наміри порвати навпіл паспорт громадянина України як в переносному, так і в доволі прямому розумінні. Змінити громадянство, виїхати з країни,до того ж чим на довше - тим на краще. Причини дуже схожі, хоча в кожного своя. Як там у Толстого, "..кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму", хоч в той же час - усі вони банально нещасні. 
І от "перша ластівка". Під самісінький новий рік поїхав геть мій давній приятель. Проводжали його довго і багато (принаймні, якщо вимірювати в літрах і градусах), та все ж провели. Скажу відверто, для мене це був особливий випадок: на поїзд Івано-Франківськ - Київ сів не тільки молодий, доволі симпатичний, мужчина, але й вагомий шмат мого перехідного періоду з юності в молодість, який був із ним пов'язаний. Якась така романна фраза вийшла, але десь саме так я почувалася (значить романи все ж пишуть про почутя, а не тільки заради бабла). Власне, багато народу, позаяк і близького, їздить за кордон, в тому числі і "на заробітки": у всілякі там Італії-Іспанії, Штати та Канади по "грін-кард". Але тут було інше: приятель вирушив у протилежний напрямок - на Схід (конкретніше - Близький Схід). Відносно хороша робота, відносно велика структура, відносно хороші умови, відносно хороша зарплата. Не можу сказати, що стільки в україні ніхто не заробляє. Заробляють і навіть більше, і навіть чесно. Але в Україні - країні, де не дотримуються закони, де контракт є всього лише папірцем, де друзі кидають "на бабки", "на бізнес", та на все інше з такою ж легкістю, як сякаються в хустинки (ще б вони в них були!). "Ми маємо найкращу Батьківщину, але найгіршу державу", - казав російський сатирик, проте з ним важко не погодитися і щодо нашої Неньки. А там - Близький Схід. Там краще! Чим? Я не знаю, але моєму приятелю там не зле. Принаймні так він пише у своєму блозі.
Частина друга. На Західній Україні вже давно звикли до іноземних туристів. Часто - етнічних українців, які у канадах мають маленький бізнес, але корені тягнуть додому...  хоч би й подивитися, як воно там. Проте вже кілька років, як абсолютно звичними на вузеньких вулицях старого міста стали і громадяни Сирії, Йорданії, Оману та Єгипту - це студенти. Хлопці навчаються (часом не дуже успішно, проте ж тут дешевше, ніж на батьківщині, ще й поступити легше - офіційно платиш за навчання і умови автоматично спрощуються до мінімуму), тусуються по нічних клуба (як і решта молоді) і деколи навіть працюють, найчастіше - загортаючи шаурму в літніх кафе. Одним словом, це студенти і що з них візьмеш. Але все частіше на  вулицях з'являються огрядного вигляду мужчинки та дівчата/жінки у хіджабах. Це вже не студенти - це родини. Родини, які приїхали на довго, які будуватимуть своє майбутнє тут. А може все ж таки  - ні? 
В Івано-Франківську дуже багато банків (правда, після кризи їх поменшало, та всеж), аптек, салонів краси та стоматологічних кабінетів. І, звісно ж, велика кількість абсолютно не говорить про високу якість: як то кажуть "на усякий колір і смак" - від економ-класу до ДВО (це типу я спробувала перекласти VIP українською ;) ) Але вже як знаходиш "свій" банк, фармацевта, перукаря, стоматолога, то від нього не хочеться йти - він уже майже рідний, знає тебе і розуміє всі твої потреби. В мене ніколи не було страху перед стоматологами, можливо тому, що білий колір халатів мене не лякає, а проблем із зубами було дуже мало. Проте, коли я знайшла "свого" стоматолога, була надзвичайно щаслива. Він ввічливий, акуратний (як у роботі, так і в зовнішньому вигляді), розумний (хоч і молодий, але вже кандидат наук), якісно працює  - що ще потрібно? А, ну і ще один нюанс - він іноземець, араб (цікаво, це слово ще не вважається ксенофобським?). Десять років тому він приїхав навчатися. Спочатку думав, що довчиться і повернеться додому, проте закохався і залишився - поступив на аспірантуру. З коханням не вийшло: українська родина нареченої був проти, хоч і досить прогресивного, проте все ж - мусульманина. Переїхав в інше місто, почав приватну практику. Батько купив йому приміщення для клініки в рідному місті, проте він відмовився повертатися на батьківщину - в Україні вже й звик, та й зуби в українців гірші, а грошей не шкодують. Молодий, доволі симпатичний лікар з власним бізнесом і непоганими заробітками, ще й іноземець! - наші дівчата вилися як мухи над медом (90% його клієнток - жінки "дітородного" віку). Можна було брати "голими руками". І він таки одружився... проте, зі своєю землячкою. Тепер вони живуть у Франківську разом - в нього робоча віза, в неї - гостьова. Хочуть українського громадянства, цікавляться, чи отримають громадянство, якщо в Україні в них народиться дитина. 

От і виходить, що один поїхав "заробляти на щастя" на далекий Близький Схід, а другий, звідти ж, рветься залишитися в Україні. Чи пощастить першому, чи вдасться другому? Все, звісно, залежить він них: їх бажання і зусиль, а цього добра в обидвох з лишком. Тільки що тепер виходить: ми - туди, а вони (тільки не "пришивайте" мені, пліз, ксенофобію) - сюди. Ми, в яких народжуваність знову падає, молоді чоловікі та жінки віддають перевагу зароблянню грошей, а кількість розлучень майже 50%; вони - зі сталим інститутом сім'ї та багатодітними родинами. Яким буде типовий українець за 10 років? Може таким, як сьогоднішній "типовий" француз (хороша ілюстрація - збірна Франції по футболу)? 
Ще одне велике переселеня народів чи закон рівноваги? Як на мене, нехай буде друге - молодий, розумний, підприємливий поїхав; молодий, розумний, підприємливий - отримає українське громадянство. Чим не рівновага? Точніше - збереження масси...всього лише людської маси.