Домашнє завдання - Історія успіху

Коли рівно рік тому я вперше потрапила в Сосницю - невеличкий районний центр на півночі Чернігівської області - мене зустріли хуртовина, розбиті двері приміщення молодіжного центру та 2 його колишніх активістів-волонтерів, які втратили надію на будь-яку підтримку у своїй роботі. Молоді жінки були у розпачі: приміщення фактично нема, фінансів нема, підтримки від місцевої (та й будь-якої іншої) влади теж нема, волонтери…. та де ж вони тепер? Єдиною реплікою, яку вони раз у раз повторювали була: «Втомилися бігати по кабінетам та просити. Усе – сил нема! Якщо це комусь потрібно – нехай роблять, а з нас досить». Не надихають такі слова….

Ну що ж, поганий настрій, із яким я повернулася до Чернігова, – цілком закономірний стан після побаченого та почутого. Але минув вечір, потім прийшов ранок, а разом із ним – відповідь на одвічне Чернишевське «Що робити?». Я вирішила: на «попелищі» багато не збудуєш, треба починати з нуля. Але навіть для такого початку необхідно хоч на щось спертися . Ну що ж, у мене в рукаві був один козир: в Сосниці знаходився ще один реципієнт нашого проекту – гімназія! Передбачалося, що там я знайду однодумців та зможу провести навчальну програму для учнів. Вже не погано, адже учні – це потенційні волонтери, а волонтери – це вже пів справи!

На початку усе йшло чудово: підтримка від адміністрації школи, активні і безпосередні учасники програми, але думки про молодіжний центр все ж не полишали мене. З чого почати? Як налагодити діалог з місцевою владою? Як дізнатися, чи взагалі потрібен комусь цей молодіжний центр? Не могла ж я просто зайти до районної ради: «Доброго дня! Я така-то така-то, будьте ласкаві, ви тут якось казали що хочете молодіжний центр, так де ж він? Що ви для цього зробили? А чому так?» і т.д. і т.п. Так, я цього зробити не могла, але Іра…

Ірі було 25, як і мені. Весела, гостра на язик, захоплива та завзята, колись вона, випадково потрапивши на роботу в районний центр соціальних служб, по-справжньому захопилася своєю роботою і активно взялася за розбудову молодіжного руху. Позаяк, відвідавши з десяток тренінгів, семінарів, круглих столів, вона, сповнена ідей та ентузіазму, прийшла до свого безпосереднього керівника і наштовхнулася на: «Воно тобі треба? В мене і так багато роботи!». Ірина, будучи оптимісткою, пішла далі (у всіх розуміннях цього слова) – до начальника відділу у справах сім’ї, молоді та спорту і отримала те саме. Її завзяття вистачило на рік – рік оббивання порогів, волонтерських ініціатив, поїздок, випрошувань та, часто-густо, відвертих принижень. Після чого вона, смачно висловившись, гордо пішла у декретну відпустку та раз і назавжди поклала крапку у своїй громадській діяльності. Отож, Ірі, як то кажуть, не було чого втрачати, вона, пригадавши старі контакти просто підняла слухавку телефону і… за кілька днів у кабінеті голови районної адміністрації було скликано нараду за участю усіх можливих зацікавлених сторін.

Що таке страх держслужбовця перед невідомим?…А що таке страх містечкового держслужббовця? Я відчувала себе Чічіковим та Хлєстаковим одночасно…ну десь посередині. З одного боку – мене та моїх слів боялися, з іншого – десь глибоко в душі усі присутні (принаймні багато ж них) зацікавилися, адже звучали такі далекі та вабливі слова «ООН», «волонтери», «молодіжний рух», «міжнародні організації», «по всій Україні». Ми спілкувалися недовго, але багато, до того ж тон нашої розмови, більшу частину з якої складав мій діалог з головою районної адміністрації, кілька разів переходив від мінору до мажору та назад. Проте результат був миттєвим – начальник відділу культури запропонувала виділити для молодіжного центру приміщення в будинку культури замість старого та роздовбаного, на ремонт якого ні в кого не було грошей.

Тепер, треба було зібрати людей…То що ж, як то кажуть «тягнули ведмедя до меду – відірвали вуха». З досвіду я знала: просто ходити і «проповідувати» волонтерство – марна річ. Треба було зібрати тих, хто вже десь-колись «світився» і – вперед!

На зустріч-тренінг прийшло 20 осіб – переважно студенти технікуму та коледжу. Ми провели разом чудові 3 заняття – всього годин 8-9, не більше – протягом яких говорили, сміялися, планували, критикували, переплановували мріяли та…потроху розуміли, чого ж нам потрібно. Так, саме «нам», адже і я сама вже стала частинкою цього невеликого світу під географічною назвою «Сосниця».

Пройшов майже рік. Після того тренінгу залишилося всього 2 дівчат – Юля та Аня, які вже самі, без моєї участі, спромоглися створити свою команду – таких самих активних, завзятих, сміливих, таких, що не бояться йти проти течії, робити наперекір, але робити добру справу. Я рада, що ті заходи, які ми провели разом, стали поштовхом до їхньої подальшої роботи – роботи на новому рівні. Своїми силами вони проводять благодійні вечори та займаються фандрейзингом, організовують дискотеки та самі проводять тренінги. Коли не телефоную тиждень, вони самі надзвонюють: коли буде новий тренінг – ми би хотіли його провести, коли ти приїдеш, в нас є нові ідеї, давай поговоримо! Чи є щось приємніше?

Ця історія успіху – їхня! Нехай всього лише один абзац, але решта - шлях, який довелося пройти, щоб до нього дістатися. Це їхній успіх! Це успіх Молодіжного центру смт Сосниця - невеличкого районного центру на півночі Чернігівської області! Це успіх небайдужих людей, які живуть там!